Читати книгу - "Кілер. Збірка історій"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
бульки, лимончик до чаю, борошна пачку й м’якого сиру – домаш-
нього, мені одна пацієнтка принесла.
Жінки далі говорили про щось своє, потім подалися на кухню і
там закипіло, засвистіло. Снідали у вітальні, обговорюючи все ту ж
Ліду, останні політичні новини і жахливе зростання цін.
Коли Мая пішла, Софія Володимирівна ще якийсь час поралася
з хатніми справами, витирала пил із полиць, протирала фотографії
в рамках, посуд у креденсі, підмітала веранду. За тими клопотами й
минув день, такий короткий взимку. Знову стало темно й по-святко-
вому затишно. Приготувавши таку-сяку вечерю й посидівши з нею
перед екраном телевізора спочатку за новинами, а потім і за пере-
глядом легко передбачуваної серії чомусь вподобаного серіалу, пані
Софія ретельно вимила посуд, запарила собі чаю й пішла до свого
улюбленого крісла перед вікном.
Минуло дві години і вчорашня історія почала повторюватися: з
тією, хіба, різницею, що цього разу бабця не налякалася ліхтаря й ні-
чого не розлила. Приблизно в той самий час, що й учора, з’явилася
темна – цього разу жіноча – постать, котра рухалася в пелені снігу
повільно й ніби навпомацки, ось вона схилилася й вклякла біля ліх-
таря, залишаючи в таємному сховку щось невідоме, потім ще кілька
секунд – і постать зникла. Софія Володимирівна чекала цього момен-
ту. Їй потрібен був речовий доказ, аби Мая, а в разі потреби і всі інші,
їй повірили. Старенька накинула на плечі в’язану хустку, поспіхом
надягнула капці і так – простоволоса – побігла на вулицю. Якщо б
хтось і далі спостерігав за нею з її спостережного пункту, з вікна, то
побачив би, як маленька згорблена постать, сиве волосся на голові
якого аж ніби підсвічувало снігові й ліхтарю, стрімголов, як швидко
це тільки можливо в її віці, підбігла до ліхтаря, сягнула рукою донизу
й витягла звідти маленький згорток, настрашено покрутила головою
навсібіч і побігла до свого двору.
З розгону майже встрибнувши до свого крісла, Софія Володими-
21
рівна підсунула лампу ближче й тремтячими руками відкрила згор-
ток. Згорточок був щільно обмотаним цупким папером, далі йшов
шар поліетилену – вочевидь, аби вміст не набрався вологи, далі знову
йшов шар все того ж цупкого паперу, а під ним один аркуш із зошита,
дрібно списаний акуратним жіночим почерком із нахилом вправо, а
в ньому – пожовклий кленовий листок.
Стара уважно оглянула кожен спочатку папір, потім поліетилен і
навіть листок, але, не знайшовши нічого вартого зацікавлення, взя-
лася за читання листа.
« Любий мій, рідний, милий, привіт!
Я безмежно рада, що ти таки написав до мене. Я так тішилася вчо-
ра твоєму листові! Дякую! Ти навіть не уявляєш собі як це мені допо-
могло! Справді дякую!
Я весь час думаю про тебе. Знаю, може, це й по-дурному, та все
одно я весь час думаю про тебе. Часом мені страшно, дуже страшно.
За тебе, дорогий мій, страшно. Я дуже боюся за тебе. Хоч і впевнена,
що все буде гаразд, ти ж у мене такий... такий мужній, такий сильний.
Я знаю, що ти все зможеш, що все буде гаразд, я вірю в це.
Відколи ти зник, я тільки те й роблю, що думаю про тебе. Ще й
робота в мене така дурна, я маю цілу купу часу на роздуми, цілими
днями сиджу в тій бібліотеці і думаю, прокручую в голові найрізно-
манітніші варіанти, намагаюся все зрозуміти. І коли хтось прийде,
просить якусь книжку, то я наче зі сну вистрибую, повертаюся до
життя, але то дуже накоротко, дуже, а потім знову я сама і знову ду-
маю про тебе...
Ввечері, коли приходжу додому, беру якусь газету чи всядуся пе-
ред телевізором, аби чоловік не бачив, в якому я стані, сиджу так і
ніби дивлюся перед собою, а насправді бачу тебе. Приготую швидко
вечерю і всядуся перед телевізором. Добре хоч, що чоловік на мене
уваги не звертає, сидить собі в своєму комп’ютері і не сіпається до
мене з розпитуваннями. Раніше мені це не подобалося, ну, те, що я
йому нецікава, а тепер мене все влаштовує, не хочу, аби хтось ліз мені
в душу.
Так ось, сиджу так цілий вечір, а потім, вже коли й чоловік піде
спати і я зостануся нарешті сама, вимкну світло, сяду перед вікном
22
– і як розревуся! І не можу стримати себе, дивлюся в ніч, на той сніг і
холод, на чорну-чорнісіньку темряву і реву, плачу... Думаю – а як там
тобі, чи не холодно, і чи ти не голодний, і де ти, чи ще десь близько чи
вже далеко, може, навіть в іншій країні...
І потім довго ще заснути не можу, лежу, очі заплющу – і згадую,
згадую. Згадую як нам було добре разом цієї осені, і якою прекрасною
й теплою була ця осінь, і небо було таке високе-високе. Ми гуляли з
тобою й ти тримав мене за руку, як дитину. І так мені було спокійно
й затишно тоді, я нічого-нічого не боялася, мені просто було добре,
я була щасливою, бігла на побачення з тобою, як старшокласниця, як
стояла перед дзеркалом і розглядала себе, вибирала сукні, аби тільки
тобі сподобатися. Я була такою щасливою!
Той час, я його називаю «нашим», так швидко минув! Я знала, я
вже тоді знала, що все це має колись закінчитися, розуміла, що по-
переду нас нічого не чекає, але мені було настільки добре з тобою, що
я намагалася відганяти від себе ті думки подалі.
Ми гуляли з тобою, безкінечно говорили, кохалися, дивилися на
захід сонця, і ти постійно тримав мене за руку. Я думала, що таке
може бути тільки у фільмах. Але ні, тобі вдалося зробити мене щас-
ливою, подарувати мені найкращі дні в моєму житті. І хоч зараз я
страждаю, воно вартувало того!
Зараз, у пам’ять про ті наші прекрасні дні, я дарую тобі цей ось
кленовий листок. Я підняла його в одну з наших прогулянок,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кілер. Збірка історій», після закриття браузера.