Читати книгу - "Господар"

Якби ти опинилась на галявині серед ласків, могла їх гладити чи просто милуватись ними, ти б видужала, не тікала б від мене} не ухилялася б від моїх поцілунків. Ти не належиш мені, ти не належиш нікому, бідна моя хвора дівчинкоу що з тобою трапилось тоді?

Міранда. Вона сиділа на сходах будинку, дивилася на море, але боялась води. Боялась кудись далеко йти. Боялась залишатись сама в кімнаті. Її батьки загинули в авіакатастрофі’. Міранда по-дитячому не вірила в це, сподіваючись, що батьки повернуться.

Я не міг залишити її саму. Ми не розлучались навіть вночі. Я й досі здригаюсь, коли згадую теплий подих на своєму плечі. Ми ще тоді не підозрювали, що таке справжня близькість, але я не знаю кращого відчуття за те, коли ми гріли одне одного холодними ночами. Я більше не обнімав і не обніму жодної дівчини, крій Міранди. Не розтанув запах її шкіри, волосся, гіркуватий присмак уст. Я зрозумів, чому ти боялася. Ми, кожен по-своєму, намагаємось повернутись лицем до мудрого світу, котрий зветься природою. Ми винні перед ним, і ця вина мучить нас. Чекаємо звідусіль підступності. А я вже нічого не боюся, бо втратив найдорожчих мені людей, яких потребував більше, ніж вони потребували мене.

Ніхто зараз не вірить книгам, а це єдиний спосіб побачити те страшне й гарне.

Якби ласки могли дивитись на усе збоку, вони б так не мучились. Для них навіть резервація, кількасот квадратних кілометрів, обгороджених металевою сіткою, видалася б місцем для медитацій. Вони таки вивели людей з рівноваги. Спочатку в домівках, установах, школах, танцзалах встановили сигналізацію. Як тільки котрийсь із ласків брався за клямку, електронний пристрій видавав жахливий звук, що імітував чвакання болота. Це на якийсь час допомогло. Але одного чудового дня всі пристрої вийшли з ладу. Ласки знову поновили свої відвідини. Здавалось, ще трохи — і вони почнуть давати людям поради, як їм жити. Цивілізація, котрою так гордились, перетвориться в казна-що.

III. Не треба мене чекати…

Розплющу очі, побачу прозору стелю й одразу забуду, хто мені снився. За ніч вітер натрусив на дах листя. Хай лежить: його так гарно просвічує сонце.

Середина літа. Сьогодні мій день народження. Кожного разу до мене приходив учитель. Ніби між іншим. Ми з ним сиділи і розмовляли, пили каву. Десь о четвертій з’являвся робот-поштар. Він приносив мені подарунки від батьків, їхніми голосами вітав мене. Батьки, напевно, вважали, що я зовсім дорослий. Дарували різні дорогі й непотрібні речі: вечірні костюми, завеликі на мене, хронометри, записи наймодніших пісень, безгучну рушницю для полювання на птахів. Я тримав ці скарби в стінній шафі або згодом обмінював на щось інше в знайомих хлопців. Воно було мені непотрібне, навіть рушниця, котра стріляла несхибно, досить було їй вказати жертву. Вона досі валялася десь в кутку, хоч я й не збирався полювати на птахів. Втім, якщо я сьогодні подамся у мандри, чи завтра, чи через рік… Можливо, доведеться захищатись. Не від птахів, звичайно. Птахи мене будять щоранку своїм співом. Сьогодні мені 16 років. Відчуваю полегкість, наче досі цей шістнадцятий рік сидів у гравюрі, на котрій зображені дерева взимку. Їхнє гілля утворює неповторний візерунок на білому тлі, аж стає моторошно від намагання дерев заповнити порожнечу. Рік припав десь до он тої покривленої галузки, а тепер зістрибнув — отже, не боюсь більше тієї картини,

У цій моїй вранішній самотності є щось гротескне: я лежу навзнак і чекаю, що ось-ось зніметься страшенна буря, розламає мій дім, як горіхову шкаралупку, і поховає мене під цими уламками. Або я вийду на вулицю і не побачу жодної людини, хоч не вельми потребую когось бачити. Невже це правда, що мине десяток років і я стану спокійний? Нікуди не захочеться тікати, знаходитиму втіху в щоденному ритмі роботи, боятимусь будь-яких змін, навіть на краще. Останнім часом став помічати, що старші люди мають якісь сірі, втомлені обличчя, пригаслі очі. На все у них готова іронічна посмішка, часом дуже зла. І у мого вчителя теж таке обличчя, тільки живіше. Він повернувся тиждень тому і через два дні знову кудись зник. Просив переказати мені, що влаштувався на роботу і з часом я зможу його провідати.

Я дуже зрадів цій звістці. Подумав, чи не піти й мені працювати. З шістнадцяти років я матиму право на це. Тобто від сьогодні.

От тільки дочекаюся робота-поштаря, почую, як цей торохкотливий ящик запевнятиме любого Тітуса в найщиріших батьківських і материнських почуттях. Дзуськи! Зриваюсь з підлоги, на якій сплю з тринадцяти років, привчаючи себе до суворого життя, і лізу під душ, регочучись від лоскоту холодних струменів. Я зовсім не змінився: от візьму й повішу собі на груди табличку: «Homo sapiens Тітус, 16 років». Треба щось втнути сьогодні дивовижне, А робот хай вертає назад: мені начхати на їхні подарунки.

Зараз піду добре поснідаю й поміркую, як найвеселіше провести цей день. Знайду якусь дівчину, і ми потанцюємо в порожньому кафе на самотньому пляжі. Мірандо, не сердься, я просто не хочу ще й сьогодні бути сам. Це несправедливо. Мої терплячі пошуки в книжкових джунглях і досі не увінчались успіхом. Я більше не вбираю жадібно знання — я вже переситився ними. Вчитель, звісно, сказав би, дивлячись зверхньо: «Учитись потрібно все життя».

Я себе втішаю думкою, що дещо все-таки знаю і цього ніхто від мене не відбере. Це, може, єдине тримає мене на світі. Поки що. А як буде завтра? Повториться твоя доля, Мірандо: замкнутись у собі й збожеволіти. Я поїду в Центрополіс до Оракула. Маю на це право — шістнадцять років. Кожен хоче взнати своє майбутнє. Правда, вчитель казав, що це лише приманка для обивателів і снобів, дешевий розважальний павільйон. Зрештою, доля на цій планеті у всіх однакова. Але ж він там не був!

Коли я стану старшим, то боятимусь смерті й усього того, що здатне розбити мої ілюзії. Але зараз я не вельми марновірний і можу стерти з пам’яті найприкріше.

Я надумав утекти. Може, на цей раз батьки з’являться самі. Що ж, хай почекають!

На всяк випадок я прибрав у кімнаті, нарвав у садку квіток, поставив у вазу з водою і на цупкій рожевій картці вивів: «Коханому Тітусові в День Народження. Міранда». Коли