read-books.club » Сучасна проза » Гайдамаки 📚 - Українською

Читати книгу - "Гайдамаки"

142
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Гайдамаки" автора Марко Вовчок. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 6 7 8 ... 15
Перейти на сторінку:
дитино, як же ти спізнився! - каже тітка Мокрина. - І Катрі виглядаю: відколи пішла і досі нема.

А Катря увіходить.

- Ось і я, - каже.

- Вечеряйте, дітки; батько побравсь у дрочиловську пущу, то певно забариться.

Катря не вечеряла. «Трохи, - казала, - голова болить».

- Та ти біла, як хустка! - затурбувалася тітка Мокрина.

- От піду, сяду на провівку, та й минеться.

Сіла на ослінчику, коло хати, обняла голову і немов замерла.

А тітка Мокрина упада.

- Дуже, мабуть, головка болить!

- Ні, не дуже, тіточко... Вже й полегшало... Нехай ще трохи посиджу на провівку.

А я, вечеряючи, думаю: - чи сказати за Романця, чи потаїти?

Потаїв.

На завтра, ще на світ не благословилось, зібравсь з лавки та до бурчака, - може, Романець вже тут дожидає.

Нема.

Дожидаю. Вже порожевіло на сході, вже пташки почали пурхати, а інші й заспівали, а все Романця нема. Чи ж буде? І так я того Романця виглядав, що трохи за свою качку забув.

А може, той Романець насміявсь - видрав качине гніздо та й шукай тепер вітра в полі.

Метнувсь до калинового куща, ні, качка тут.

Та якось наче вже й байдуже мені за ту улюблену качку.

Заглянув у вершу, озирнув сідла, та абияк, не по-хазяйськи - поналазило жабенят - нехай і поналазило, нема журавля ані буслі - нехай і нема...

Блукаю, наче всі шляхи погубив, та ізмишляю, як би мені хоч почути за того Романця.

- Матвійку, чого се ти такий невеселий? - пита тітка Мокрина. - Може, що болить? І Катря кволиться. Горе мені з вами, дітки! Нездужаєш, чи що, голубчику?

Запевняю, що здоровий.

- А чому такий невеселий? Веселися, дитино, поки мога... Бач, яка весна в Господа, як славно в нас у гаю.

- У гаю краще, ніж у селі? - питаю.

- Краще, мій голубе, краще; пахощі тут, пташки... Ти мені не смутуй, мій єдиночку, ти мені щебечи...

- А чи ж, тіточко, правили, що нема кращого над батьківщину, - кажу. - Хіба забули батьківщину?

- То давнє, синочку... то минулося...

- А ви усіх людей у селі знаєте?

- Ще б то мені не знати!..

- А який там Романець живе?

- Романець? Який же то Романець, дитино? Хоч у шимки голову - не згадаю!

- А живе ж там Романець... Солодкий - чи що.

- А я питаю, який Романець? Петра Солодкого хлопчик! Що то старе: того не згадає, друге забуває... Та ті Солодкі були колись наші сусіди близькі. Два хлопчики в їх. Меншенький Романець, а старшенький - Дорош. Такі жваві, славні хлопчики. Я зазнала їх, як ще були такі, як вузлики, а позаторік стріла Дороша у сестри - вона йому хресна мати, - то й не пізнала - парубок, як орел! А Романцьові, мабуть, на десятий рочок береться, а то й на одинадцятий... Жили вони, як і інші люди - не приділив Господь нам розкошувати, - та вкупі-таки, у своїй хатинці. Коли ж несподіване лихо: якось пан перестрів Петра і дуже його вподобав - був Петро такий вродливий, що й не сказати - високий, стрункий, гнучкий, укладний. Не дурно сказала його теща, як він сватав дочку: «Ой, сей ріс у великому лісі, та ще й при воді!»...

- То пан дуже його вподобав? - перехоплюю, бо мені не до тещиної розмови.

- Вподобав, вподобав... «Ти що за один?» - пита. - Я - Солодкий, пане, Петро. - «У двір Солодкого Петра, до коней»... Взяли їх у двір, - і яке було хазяйствечко, мусили вони занедбать. Років ізо два керував Петро панські коні, та й докерувався, що його копитами на смерть потоптано. Скоро по йому занепала і жінка - дуже засумувала, чи що, - далі стала вона якась непритомна та незабаром і вмерла, а всиротілі діти зосталися у дворі. Така-то їх доля гіркая.

- Хіба ж дворак на прикові? - кажу. - Хіба йому не вільно інколи погуляти?

- Ой дитино, бодай ніхто не зазнав такого гуляння! Немає гірше так нікому, як тим нещасливим, мовляв, попихачам: тудою біжи, сюдою поспішай, сьому подай, тому принеси; один лає, другий нарікає, третій карає... А пожалувати нікому! Сказано: пригладь голівки не знайдеться, хіба пробий голівки... Такий-то жаль бере, як згадаю тих сиріток... Так би, здається, і пригорнула голуб’яток... Недавно, кажуть, взято Дорошка до панських покоїв - вродливий, в батька вдався, - то й зовсім вже бідолахам світ зав’язали: було важко, було гірко, а таки удвійзі...

- Заждіть, тіточко: Романець до нас прийде!

- Як то прийде? - питає. - Ми ж у лісі...

- Та що, що в лісі, - кажу. - Він прийде...

- Ой дитино, що се ти видумуєш! Хіба ж не знаєш, що...

- А він таки прийде! - правлю.

- Крий Боже! Хай Господь боронить! Ще застукають.

- А ви його сховаєте?

- Ой дитино...

- Сховаєте? Сховаєте! Сховаєте!

- Та годі вже, пустаче...

- Сховаєте! сховаєте!

Обхопив стару обіруч - хоч певен вже, що сховає, а ще заглядаю у пригаслі ласкаві очі.

А вона чи відсува, чи прихиля мене, стихенька кажучи.

- Бач, свавольничку, трохи не звалив стару тітку...

Та додає:

- Як се ти прочув про того Романця?

Чи ж признаться?

Та ніби у жарт, ніби у правду, кажу:

- Я його бачив... Гулявся з ним...

- Оце так мене піддурюєш, синочку? Чи ж годиться?

- Гулявся з ним!

І все так, що ніби й правду кажу, і ніби жартую.

- Бач, вимислівчику! - сміється стара (а проте трохи й неспокійна). - Та добре, що розвеселивсь трохи... Біжи та бався, серце. Та щоб ти мені більш не смутував... Ой дітки, дітки! горенько мені з вами. Примогла б, серця вколупнула та дала, а нічого не вдію, несила моя... Оце Катря кволиться та кволиться - відколи вже голоса її не чутно, занепала, а яка була повновида, співоча... Була швиденька, як вітрець у полі, а стала тиха, наче зстаріла...

А я своє:

- Тіточко, по надобі ми Романця сховаємо на горищі, еге?

- Та годі ж пустувати, Матвійку!

- Він, мабуть, завтра прийде...

- Журиш, хлопчику, стареньку тітку!

- Тіточко-любочко, а ми ж його сховаємо?

- Тікай, бо зараз бити буду! - удає тітка.

А

1 ... 6 7 8 ... 15
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Гайдамаки», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Гайдамаки"