Читати книгу - "Федько у пошуках чупакабри"

часом дід Ілько висувався на бойову позицію. Коли в хаті засвітилося, старий інстинктивно обернувся і побачив у вікні свого внука з широко розплющеними очима та собачу голову з настовбурченими вухами й висолопленим язиком. З несподіванки дід закляк, а тоді замахав у повітрі палюгою та заходився щось кричати.

А що ж побачив крізь вікно Павлуша? Він побачив примарну білу постать діда Ілька з розпатланою сивиною та кривавою плямою на грудях, постать замахувалась на нього дрючком та голосно репетувала.

Павлусь відчув, як його ноги підкошуються, а тіло ціпеніє. «Це Чупакабра вкусила діда, і тепер отаке з ним робиться!» — подумав малий. А на таку думку йому стало зовсім зле, і він осів на підлогу. Маркіз кинувся рятувати Павла Віталійовича. Він скочив малому на груди, щоб зробити штучне дихання, і остаточно перекрив йому доступ повітря. Павло хотів скинути з себе важкого собацюру, але той, гадаючи, що у хлопця шок і він не тямить, що робить, уперто тицяв своєю вологою мордою йому в обличчя.

Сашко з Професором ошелешено застигли кожен на своєму ліжку. Все це відбулося за лічені секунди, однак здавалося, що час зупинився. Нарешті хлопці кинулися розбороняти Маркіза та Павлушу. А тоді вони поглянули через вікно у двір, де все ще стояв дід. Наче по відру холодної води вилили на хлопців! Мороз пішов їм поза шкірою, волосся на голові заворушилось, і нараз у пам’яті спливли усі щонайстрашніші історії про привидів.

— А-а-а-а-а! — закричали в один голос друзі. Біленький схопив, що перше потрапило під руку, й пожбурив цим у привида. А під руку йому потрапив Професорів рюкзак. І хоч Маркіза там не було, зате було кілька книжок, які Петрик таки прихопив з собою, тому наплічник важив порядно.

Дід мав за плечима гідний життєвий досвід, тож, зреагувавши на атаку противника, встав у бойову стійку японських ніндзя і палюгою відбив снаряд. Щоправда, він не втримав рівноваги і гепнувся на п’яту точку.

Те, що сказав старий Ілько потім — дітям знати не варто! Але, задля справедливості, скажемо, що його довга тирада була сповнена прадавньої мудрості українського народу!

Врешті на крики прибігли дядько Віталько та тітка Таня. Дядько був у смітних «сімейних» трусах у світлий горошок і білій майці, а тітка — в довгій, такій же білій нічній сорочці. Якийсь пізній подорожній цілком міг би прийняти їх разом із дідом за родину привидів, яка вирішила розважитися чудової літньої ночі.

— Ану цитьте! — закричав дядько. — Що тут відбувається?

Стало тихо. Тільки десь у сусідніх дворах валували собаки, розбуджені галасом.

— Тату! — кинулася до старого Ілька тітка Таня. — А ви чого на землі сидите? — Вона допомогла дідові підвестись і обтрусити від пороху штани. — А що це у вас? — злякано прошепотіла дочка, вказуючи на груди рідного батька.

І ось тут діда прорвало остаточно! Ця промова була ще багатша від попередньої на вигадливі риторичні фігури та вставні конструкції. Але загальний зміст сказаного дядько добре зрозумів. Він повернувся до хати, ввімкнув світло у дворі, взяв потужного ліхтаря та попрямував до курника.

Хлопці й Маркіз повилазили надвір прямо через вікно й поспішили за дядьком.

Спершу ліхтар вихопив із темряви купу землі, яка залишилася після облаштування пастки. Хлопці навіть не подумали її прибрати, тож тепер вона зловісно чорніла під стіною. Тоді світло упало на яму. Гілок на ній уже не було, і ясно чулося, що внизу хтось є! Цей «хтось» голосно шарудів і видавав незрозумілі звуки, схожі на стогін пораненого слона.

— Стій, тату! Не йди! Там Чупакабра! раптом заволав Павлусь. І хлопці, що до того стояли наче занімілі, хором кинулися розповідати, як вони ловили «козячого вампіра». Друзі перебивали один одного і торохтіли так швидко, що дядько Віталько зрозумів лише те, що саме вони викопали цю яму, в яку хтось провалився.

— Тихенько! — заспокоїв їх богатир. — Зараз розберемось! — Він сміливо підійшов до краю і посвітив униз.

Пройшло кілька довгих секунд. Підійти ближче хлопці не наважувались, але й чекати осторонь було несила. Зненацька дядькові вуса здригнулись, і він голосно зареготав, плескаючи себе рукою.

— Павлусю! — покликав він сина. — Ходи сюди, не бійся! Подивися, хто тут! — дядько взяв малого за руку та підвів до пастки.

— Нюра!? — розгублено вимовив Барабаш. — А вона тут звідки?

Хлопчик був розчарований. В його мріях Чупакабра вже була замкнена до клітки, а він сам, людина, що спіймала цього жахливого звіра, купався у променях світової слави.

Професор та Біленький здивовано спостерігали за Павлушею і не могли второпати, про що мова. Малий глянув на них, побачив в очах друзів німе запитання і почав розповідати…

На їхній вулиці жила одна прикра баба. І хоч батьки завжди казали, що до старших треба мати повагу, але и чомусь ніхто з дітей поважати не хотів. Бабу всі називали Сенька, хоча за паспортом вона була Оксаною. Коли Павлуша якось спитав у діда, чого жінку кличуть чоловічим ім’ям, дід сплюнув і щось пробубонів у вуса про «мужика у спідниці».

Дійсно, родичів у баби Сеньки тут не було, і всю важку роботу (косити, копати, рубати дрова) вона робила сама. Спочатку, коли Оксана тільки-но з’явилася звідкілясь у селі, чоловіки, кажуть, пробували їй допомагати, але, зіткнувшись з її скандальною та недовірливою вдачею, плюнули на цю безнадійну справу.

Баба завжди ходила в темному, замотувалась хусткою по самі очі та ні з ким не спілкувалась. Навіть у магазині говорила тільки короткими фразами, брала потрібне і швидко поверталась додому. Діти її дуже боялись. Одного разу Павликів товариш заліз у її двір узяти кілька яблук, які все одно валялися на землі, то Сенька почастувала його кропивою так, що він цілий тиждень сидів тільки стоячи!

І от одного дня з’явилась у цієї баби якась дивна свиня. Якщо на інших обійстях походжали рожеві поросята й підсвинки, то Сеньчина годованка відрізнялась антрацитово-чорним кольором, маленьким зростом, коротким рильцем та надзвичайною енергією. Вона, по правді сказати, більше нагадувала собаку, ніж парнокопитне.

Якщо баба йшла до магазину, то і свинтус мусив бігти поряд. Часом Сенька навіть прив’язувала Нюру (так вона прозвала своє порося) на шворку і вела її, як пса на прогулянку. А Нюра, своєю чергою, захищала хазяйку від чужих задерикуватих собак. Вона поверталася рилом до агресорів, настовбурчувала щетину на карку і дико верещала у відповідь. Собаки спочатку здивовано вмовкали, а потім тікали світ за очі, не маючи бажання зв’язуватися з психічно неврівноваженою худобиною.