Читати книгу - "Пурпурові вітрила"

запахів, хлопчик вчащав до величезного приміщення. У суворому мовчанні, наче жерці, рухались кухарі; їхні білі ковпаки на тлі почорнілих стін наводили на думку про якесь урочисте служіння; веселі, товсті посудниці біля бочок з водою мили посуд, брязкаючи порцеляною і сріблом; хлопчики, зігнувшись під ношею, заносили кошики, наповнені рибою, устрицями, раками й фруктами. Там на довгому столі лежали райдужні фазани, сірі качки, строкаті кури: там свиняча туша з коротеньким хвостом і по-дитячому заплющеними очицями; там — ріпа, капуста, горіхи, синій ізюм, смагляві персики.

На кухні Ґреєві було трохи лячно: йому здавалося, що тут хазяйнують темні сили, влада яких править за головну пружину в житті замка; окрики звучали як команди й заклинання; рухи працівників, завдяки довгим навичкам, набули тієї виразної, скупої точності, яка видається натхненням. Зросту Ґреєві ще бракувало, щоб зазирнути в найбільшу каструлю, що клекотіла, мов Везувій, однак хлопець відчував до неї особливу повагу; він із трепетом дивився, як її перевертають дві служниці; відтак на плиту хлюпала тоді димна піна, і пара, на вибрик якої плита озивалась шипінням, хвилями наповнювала кухню. Якось рідини виплеснулося стільки, що служниця поряд ошпарила руку. Шкіра миттєво почервоніла, за мить навіть нігті пашіли від припливу крові, і Бетсі (так звали служницю), плачучи, натирала олією свої опіки. Сльози невпинно котилися по її круглому переляканому обличчю.

Ґрей завмер. Тим часом як інші жінки бігали біля Бетсі, він пережив відчуття гострого чужого страждання, що його не міг відчути сам.

— Тобі дуже боляче, еге ж? — запитав хлопчина.

— Спробуй, і сам знатимеш, — відповіла Бетсі, накриваючи руку фартухом.

Насупившись, парубійко видерся на табурет, зачерпнув довгою ложкою гарячої рідини (сказати до речі, це був суп з бараниною) і хлюпнув собі на зап’ясток. Враження було нівроку, але слабість від сильного болю змусила його похитнутися. Блідий, як стіна, Ґрей підійшов до Бетсі, застромивши обпечену руку в кишеню штанців.

— Мені здається, що тобі дуже боляче, — сказав він, анічичирк — про свій експеримент. — Ходімо, Бетсі, до лікаря. Мерщій!

Він уперто тяг її за спідницю, а тим часом прихильники домашніх засобів навперебій пропонували служниці рятівні рецепти. Проте дівчина, помітно страждаючи, пішла з Ґреєм. Лікар пом’якшив біль, наклавши перев’язку. Лише після того як Бетсі пішла, хлопчик показав свою руку. Цей незначний епізод зробив двадцятилітню Бетсі й десятилітнього Ґрея справжніми друзями. Дівчина набивала його кишені пиріжками й яблуками, а він розповідав їй казки та інші історії, вичитані у своїх книжках. Одного разу хлопець довідався, що Бетсі не може вийти заміж за конюха Джима, бо вони занадто бідні, щоб завести собі хазяйство. Ґрей розбив коминковими щипцями свою порцелянову скарбничку й витрусив звідти все: набралося близько сотні фунтів. Уставши вранці і дочекавшись, поки безпосажна вийде на кухню, він зайшов до її кімнати й, засунувши подарунок у скриню дівчини, прикрив його короткою запискою: «Бетсі, це твоє. Проводир зграї розбійників Робін Гуд». Переполох, викликаний на кухні цією історією, набув таких розмірів, що Ґреєві довелося зізнатися у своїй витівці. Він, однак, не забрав гроші назад і не хотів більше говорити про це.

Його мати була однією з тих натур, які життя відливає в готовій формі. Вона жила в напівсні забезпеченості, що завбачає будь-яке бажання пересічної душі, тож їй не залишалося нічого робити, як радитися із кравчинями, лікарем і шафарем. Але жагуча, майже релігійна прихильність до своєї дивної дитини давала, треба думати, єдиний вихід тим її схильностям, захлороформованим вихованням і долею, які вже не живуть, але печально блукають, залишаючи волю бездіяльною. Вельможна пані нагадувала паву, що висиділа яйце лебедя. Вона болісно переживала прекрасну синову окремішність; смуток, любов і ніяковість наповнювали жінку, коли вона притискала хлопчика до грудей, де серце говорило інше, ніж мова, що зазвичай відбиває умовні форми стосунків і думок. Так хмарний ефект, вигадливо спричинений сонячним промінням, проникає в симетричне умеблювання казенної будівлі, по-збавляючи її банальних переваг; око бачить і не впізнає приміщення: таємничі відтінки світла серед злиденності витворюють яскраву гармонію.

Вельможна пані, лице і фігура якої, здавалося, могли відповідати лише крижаним мовчанням на палкі голоси життя, тонка краса якої радше відштовхувала, ніж притягувала, бо ж у ній відчувалося гордовите зусилля волі, позбавлене жіночої зваби, — ця Ліліан Ґрей, залишаючись наодинці із хлопчиком, оберталася простою мамою, що люблячим, лагідним тоном виводила ті самі сердечні дрібниці, що їх не передаси на папері — сила їх у почутті, не в самих них. Вона дозволяла синові геть усе і прощала все: перебування в кухні, відразу до уроків, неслухняність і численні примхи.

Якщо він не хотів, щоб підстригали дерева, їх ніхто і не чіпав, коли він просив простити або винагородити кого-небудь, зацікавлена особа знала, що так і буде; він міг їздити верхи на будь-якому коні, брати в замок будь-якого собаку; переривати бібліотеку, бігати босоніж і їсти, що він здумає.

Його батько якийсь час боровся з цим, але поступився — не принципу, а бажанню дружини. Хіба що наказав видалити із замку всіх дітей службовців, побоюючись, що через низьке товариство примхи хлопчика переростуть у схильності, що їх годі буде викорінити. Загалом він був з головою занурений у незліченні родові процеси, початок яких губився в епосі появи паперових фабрик, а кінець — у смерті всіх кляузників. Окрім того, державні справи, справи маєтностей, диктування мемуарів, виїзди на парадні лови, читання газет і складне листування змушували його заховувати певну внутрішню відстань од родини; сина він бачив так рідко, що інколи забував, скільки йому років.

Тим-то Ґрей жив у своєму світі. Хлопчина грався сам-один — здебільшого на замкових задвірках, які за старих часів мали бойове значення. На цих широких пустирищах, із рештками високих ровів, із зарослими мохом кам’яними склепами, було повно бур’яну, кропиви, реп’яха, терну й скромно-барвистих диких квітів. Малий снував тут годинами, досліджуючи кротячі нори, борючись із бур’яном, підстерігаючи метеликів і будуючи з усіляких уламків цегли фортеці, що їх він закидав дрюччям й кругляком.

Ґреєві вже повернуло на дванадцяту весну, коли всі натяки його душі, всі розрізнені риси духу й відтінки таємних поривів з’єдналися в одному сильному моменті, а відтак, виражені очевидно, перетворилися на нездоланне бажання. Досі він начебто знаходив лише окремі частини свого саду — просвіт, тінь, квітка, дрімучий і пишний стовбур — у тьмі-тьмущій садів інших, і раптом побачив їх ясно, все — у прекрасній, вражаючій гармонії.

Трапилося це в бібліотеці. Зазвичай її високі двері з тьмяним склом угорі замикались, але засувка замка