Читати книгу - "Далекий простір"

у випадковій кав’ярні, Габр почувався краще, ніж удома. Він почав прислухатися до голосів. Обговорювали все на світі: справи контори, проблеми сім’ї, останню постанову Вищої Державної Наради… Звичайне життя, яким жили всі. Грав скрипаль, музика його губилася в шумному накуреному повітрі.

Габр вийняв записну книжку і пробіг по ній пальцями: ось адреси, які йому дав незнайомець.

Пролетів гвинтоплан дільничного спостереження, заглушивши гвинтами всі інші звуки. І знову в тиші Габр почув скрипку – дуже незвичайна і ніби знайома мелодія. Вона будила в ньому нещодавно пережиті почуття.

Габр підвівся і пішов на звук інструмента між столиками, потім через танцювальний майданчик, петляючи між парами.

– Перепрошую, – гукнув він, відчувши, що скрипаль поруч, за два кроки. – Перепрошую, чи можу я з вами поговорити?

– Хлопці! – крикнув скрипаль, припиняючи гру. – Продовжуйте!

І скрипка поступилася місцем електротрубі, яка негайно почала гнати звичайний шалений темп. Зірвався тупіт ніг, розляглося вищання, і Габр здогадався, що танцюють «запальничку» – танець, який став модним останнім часом.

– Я вас слухаю.

Поруч із ним, сівши на край сцени, перебував літній чоловік. Габр наблизився до його вуха, намагаючись перекричати шум.

– Що ви грали?!

– Відійдемо далі! – сказав скрипаль. – Тут погано чути!

Вони відійшли в куток, за перегородку для музикантів.

– Це стара музика, – промовив скрипаль, щойно вони опинилися удвох. – А чому це вас цікавить?

– Я вперше чую такі звуки, – зізнався Габр, сідаючи поруч. – Вони будять щось у душі.

– Так, – зітхнув скрипаль. – Цій музиці багато тисяч років. Незрозуміло, хто міг писати таку музику. Вона нелюдська.

– А звідки вона у вас?

– Мене навчив мій учитель, а того – його вчитель. У нотному сховищі ви її не знайдете.

– Чому? Вона заборонена?

– Я не чув, щоби вона заборонялася, – сказав скрипаль. – Як взагалі можна заборонити музику? Є речі страшніші – вона просто не потрібна.

– Не потрібна? – здивувався Габр.

– Люди не розуміють її. Я граю тут іноді, поки електронщики відпочивають. Для самого себе, дуже рідко.

– Ця музика кудись кличе, – голосно сказав Габр. – Вона розриває серце.

– Звідки у вас такі слова? – здивувся і собі скрипаль.

– Не знаю. Я просто кажу те, що відчуваю. Коли я слухав її, мені здалося… Я не знаю, як це назвати. Подібне я пережив, коли…

– Що ж ви замовкли?

Тоді Габр запитав:

– Ви чули щось про «далекий простір»?

– Ні, – зізнався скрипаль. – Я так давно вчився, все призабув. «Далекий простір»? Ні, не пам’ятаю…

– А що дає вам ця музика? – запитав, затамувавши подих, Габр.

– Багато чого. Без неї я б не зміг жити.

Вони помовчали.

– Скажіть, – Габр наблизився до скрипаля, – що б ви робили, якби вас змусили відмовитися від неї?

– Від музики? – здивувався скрипаль. – Як від неї можна відмовитися? Навіть якщо затулити вуха, вона все одно буде звучати всередині.

– Річ у тому, що… – мовив Габр і затнувся.

– Так, так. Я слухаю…

– Ні, вибачте, – він підвівся. – Дякую вам. Я піду, мабуть.

І він, знайшовши суху долоню з довгими пальцями, потиснув її.

Сівши за свій столик, Габр якийсь час приходив до тями. Він хотів розповісти музикантові про себе, але що? Що він міг сказати? Що в нього якісь видіння? Що його хочуть лікувати від психозу? Що могла зрозуміти стара людина, почувши дивні речі про якісь видіння? Що могла порадити? Тільки злякалася б…

Мелодія своєю протяжністю будила неясні бажання. Вона була написана «не людиною» – так, здається, висловився скрипаль про її автора. «Незнайомі почуття». Але не йому, Габрові, незнайомі: він пережив їх, коли над його головою носилися білі крикливі істоти.

Сусід навпроти курив мовчки, заповнюючи близький простір Габра.

А чи було насправді все це – білі істоти, сяюча безмежна широчінь із рядами валів, що летіли до ніг? Чи справді його очі – вікно в інший світ? Невже ця кав’ярня – зовсім інше, ніж здається зараз йому та й кожному, хто перебуває тут? Невже насправді – все інше, весь світ?

Габр підніс руку до лівого, потім до правого ока. Йому хотілося ще раз переконатися у правді.

Прокладки лежали тепер у його долоні.

Дивно, але він не знепритомнів, і навіть страх був не такий сильний, як раніше: він побачив те, що якимсь чином очікував.

Темна штучна печера з голими залізобетонними стінами. У ній за потворними столиками, згорбившись, сиділи вже знайомі страхітливі істоти в ганчір’ї, напівголі, курили; опустивши голови донизу, смоктали через трубочку оргнапій. Частина їх смикалася в кутку. Щось проникало крізь відчинені двері – і, не доходячи, гасло в кутах. Істоти, схожі на тіні, сиділи і рухалися, ледь видні.

Габр підвівся – близького простору не було. Не було жодної потреби в нього вслухатися. Він ішов, обходячи столики й істот. Не вслухаючись. Не вслухаючись у довколишнє. Він відчув себе зовсім іншим.

Легко і швидко діставшись виходу, він зупинився: людина, що сиділа за його столиком, повільно пробиралася за ним слідом. Не дійшовши кілька метрів, вона зупинилася, стискаючи в руці пошуковий індикатор. Людина на щось чекала. Чекала, не хотіла входити в близький простір Габра. Навіщо вона йшла до нього? Навіщо зупинилася? Хто вона?

Вулиця – голий залізобетон – гула й здригалася від магніт-блоків, що проносилися на сусідніх рівнях, під ногами і над головою. Зліва, крізь штанги кріпильних конструкцій, проглядало щось, від чого у Габра забилося серце. Воно було схоже на те, що висіло над нескінченною широчінню летючих пінистих валів. У грудях знову народжувалися звуки – судомні, заливисті, вони рвалися назовні, їх не можна було зупинити.

Бляклі істоти пропливали повз нього, зупинялися і прислухалися, не розуміючи природи нестримного ґелґоту.

З верхнього рівня, струшені магніт-блоками, відпадали частинки бетонного покриття.

Зяяли отворами залізні опори.

Зі «Словника архаїзмів»

Упорядник – Інститут лексикології Академії археографії Державного Об’єднання

«СМІХ – судячи з матеріалів стародавніх книг, судомні спонтанні звуки, що супроводжуються стисканням грудної клітки і різким витисканням повітря через гортань, в результаті чого і народжується звук, схожий на булькання (див. Словник сучасної мови).

Вважається рудиментом, залишком тваринного походження. У наш час зустрічається при маревних станах хворих на деякі види психозу, що супроводжуються послабленням особистісного самозосередження і проривом інстинктивних початків. Див. РАДІСТЬ».

«РАДІСТЬ – специфічний стан нервової системи тварини, що характеризується руховою активністю. У людини зустрічається в старості і при психічних хворобах. Засвідчує наявність слабоумства. У психіатрії – піковий емоційний стан при галюцинаційному маренні. Споріднене – ЕЙФОРІЯ».

Із щоденника Габра

2139 день 17-го числення. Я все більше переконуюся: те, що