Читати книгу - "Марево"

Голям Салех, порівняно молодий, гладкий, безбородий чоловік, у чорному європейському костюмі, зустрів гостей біля веранди і, приклавши руку до серця, запросив до кімнати.

— Дамаг-є-шачаг-ост? — запитав він професора, коли всі зайняли місця на маленьких подушечках, розкладених на великому килимі, який покривав підлогу.

— Фармандар питає про наше здоров'я, — переклав Трубачов.

— Скажіть йому, що повітря його батьківщини добре вплинуло на наше здоров'я, і це допомогло нам перемогти той біль у душі, який викликала тимчасова розлука з рідною землею, — відповів професор.

— Пішак, доходячи до краю шахової дошки, стає ферзем. То чи не те ж стає з людиною, яка доживає до мудрої старості? — сказав Голям Салех, якому дуже сподобалася відповідь Григорія Микитовича. — Моя повага до професора безмежна, як небо над нашими головами, а моя пошана до його молодих друзів живиться цією повагою, як місяць живиться сонячним світлом. Я бачу, що в мудрого професора є дуже розумний помічник, доказом чого служить його широке чоло, ясносірі очі, широка долоня й великий проміжок між великим і вказівним пальцями. А дивлячись на вашу юну супутницю, я тільки тепер зрозумів весь сенс загальновідомого твердження про те, що господь великий і славний усім людям красу вклав у очі й брови, витонченість — у ніс, солодкість — у губи і зуби, свіжість — в шкіру обличчя, волосся ж створив для прикраси.

Після цього пишного вступу Голям Салех сплеснув у долоні, і слуги почали вносити в кімнату блюда з східними ласощами, глечики з шербетом, цілі гори плова з молодими курчатами, незмінний люля-кебаб, свіжі фрукти. Відмовлятися було нечемно, і тому довелося прийматися за їжу, відклавши ділові розмови на той невизначений час, який буде потрібний для того, щоб принаймні хоч покуштувати всіх пропонованих господарем страв. Коли ж у кінці трапези професор запитав спітнілого в незвичному європейському костюмі Голям Салех про епідемію у Великому оазисі і поцікавився, чи можуть вони сподіватися на якусь допомогу місцевої влади, губернатор почухав під накрохмаленою сорочкою повні, немов у жінки, груди й відповів жартом:

— У нас люблять говорити, що жителі Парса[11] і вимагають і дають, ісфаганці самі вимагають, але другим не дають, а хорасанці ні від кого не вимагають, але нікому нічого й не дають. Мудрість російського лікаря сягає до небес і додати щось до цієї мудрості я не в спромозі.

— Ми добре знаємо, — сказав йому Григорій Микитович, — що у вашій країні всього близько шестисот лікарів, з яких у цій окрузі, можливо, немає жодного, тому не будемо вимагати від вас дати нам в допомогу хоча б одного медика. У нас, як бачите, є й свій перекладач. Ми маємо машину, медикаменти, все, що потрібне для нашої безпосередньої роботи. Але ж визнайте, що не скрізь нас можуть так гостинно приймати, як це зробили ви.

— Не затьмарюйте поверхні свого настрою пилом турбот, — заспокійливо підняв долоні губернатор. — Завтра вранці до вас приєднається наша людина. Щоправда, це, на превеликий жаль, всього лиш жінка, але зате вона знає медицину. Коли руський професор не стане заперечувати…

— О, не турбуйтеся, будь ласка, — заспокоїв його Григорій Микитович.

— Крім того, — продовжував фармандар, — я дам вам листа до всіх сільських старост-кедход, до всіх шахрдарів[12], і вам ніхто ніде не стане на перешкоді.

Він взяв великий аркуш паперу з гербом Ірану, звивистими гадючками персидських літер написав кілька рядків і передав листа професорові, побажавши щасливої дороги й сердечно розпрощавшись з гостями.

Коли професор, Олег і Елла вийшли на вулицю, Елла злякано схопила Трубачова за руку: перед двором фармандара, розклавши навколо себе своє причандалля, сидів бродячий дервіш.

Вона до того була налякана переслідуванням цього орудного пройдисвіта, що вже до вечора не виходила з своєї кімнати в караван-сараї і навіть не піддалася на вмовляння Трубачова, який пропонував їй піти оглянути базар і місто.

Олег пішов без неї. Він до того втомився під час прогулянки, що заснув, як тільки доторкнувся щокою до подушки. Він навіть не помітив, що подушка ця була зовсім не схожа на ту, на якій він звик спати. Це був товстий валик, зроблений з старого килима, і доводилося тільки дивуватися, як може спати незвична людина на цій шорсткій, кусючій штуці. Елла за всю ніч так і не змогла склепити повік, перевертаючись на незручному ложі й неспокійно прислухаючись до всіх звуків, які виникали в темряві. Десь запівніч їй здалося, що в сусідній кімнаті, де спав Олег, хтось раптом почав перешіптуватися, але як не намагалася вона розібрати, про що там іде мова, жодного слова зрозуміти не могла, тому що шепотіли, мабуть, по-персидськи.

Олег теж не спав у цей час. Він прокинувся хвилину тому, бо хтось настирливо й грубо торсав його за плече. Розплющивши очі, Трубачов побачив перед собою якусь темну постать і невдоволеним голосом запитав:

— Хто тут? Що треба?

У відповідь постать нахилилася ближче і хрипко прошепотіла по-персидськи:

— Мовчи, син перелюбства, якщо хочеш ще раз побачити схід сонця!

— Ого! — пробурмотів Олег. — Звідки це ти такий взявся?

— Не жартуй із всемогутністю аллаха, — зашипів нічний гість. — Слухай, що тобі скажуть, і передай своєму сивоголовому начальникові. Ви збираєтесь їхати у Великий оазис, але сини пустині не хочуть, щоб на їх землю ступала нога чужинця. Повертайтеся, доки не пізно, додому.

— А коли ми не захочемо цього зробити? — запитав Трубачов.

— Можете їхати куди завгодно, але обминайте Великий оазис!

— А якщо ми все-таки поїдемо у Великий оазис? Адже там епідемія! Чи ти думаєш, що ми — боягузи?

— Хто підкопає стіну, хай краще не стоїть під нею, — віршем Сааді[13] відповів незнайомий і різко підвівся.

Олег, з якого вже давно злетіли останні залишки сну, міг би заприсягтися, що висока гостроверха постать нічного гостя належала дервішу, який цілий день мозолив їм очі.

Трубачов хотів було вже кинутися вслід за дервішем, щоб затримати цього таємничого посланця, але той вже зник швидко й безшумно, мов привид.

— Чи мені не приснилось? — уголос запитав себе Трубачов.

Але ні, то був не сон. Ще стояв у повітрі важкий запах давно немитого дервішевого тіла, а в ушах сичали, мов скажений вітер над пісками, погрози незваного гостя. «Хто підкопає стіну, хай краще не стоїть під нею». Невже лікувати людей — значить підкопувати стіну