Читати книгу - "Артур і мініпути"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Ну, нарешті! — він полегшено зітхає, витягуючи вчетверо складений папір. — Оскільки поштар приходить до вас не частіше одного разу на тиждень, я вирішив сам привезти документ, щоб ви на нього недовго чекали. Чим швидше дізнаєтеся його зміст, тим краще буде для вас, — з напускною доброзичливістю говорить він.
Давидо подає папір бабусеньці, і вона, навісивши на носа окуляри, розгортає його.
— Цей документ засвідчує, що ваша угода про купівлю будинку недійсна, бо ви не внесли своєчасно решту грошей, — продовжує він. — Документ складено в канцелярії управителя.
Бабуся читає написане і її обличчя стає все похмурішим.
— Управитель сам займається цією справою, щоб вона не затяглася, — додає гість.
Навіть не читаючи документ, Артур розуміє: справи погані. Він з таким гнівом дивиться на пана Давидо, що той мав би крізь землю провалитися від сорому, якби не був таким самовпевненим. А гість поглядає на Артура очима ласкавої змії.
— Цей документ засвідчує, що ваше право на користування будинком припиняється через два дні. Через три дні дім належатиме мені, в чому ви можете пересвідчитися, прочитавши цей документ. Сподіваюся, тепер ви зрозуміли, чому я прийшов без запрошення… Мені хочеться почати обживати цей будинок… поступово…
Давидо пишається своєю хитромудрістю і не відчуває жодних докорів сумління.
— Не турбуйтеся, я не буду виганяти вас так, як ви мене. Я дам вам трохи часу, щоб зібрати свої речі.
Бабуся готова до найгіршого.
— Даю вам сорок вісім годин, — холодно кидає Давидо. — А поки що почувайтесь у моєму будинку… як у своєму, — з єхидною посмішкою додає він.
Якби Артур міг стріляти поглядом, цей незваний гість став би схожий на решето.
А бабусенька спокійна. Вона дочитала папір до кінця і замислено сказала:
— Бачите, тут є одна заковика…
Давидо здригається, бо явно не готовий до такого розвитку подій.
— Заковика? Яка?
— Ваш приятель так поспішав догодити вам, що забув про одну деталь.
Тепер уже Давидо захвилювався. Адже відомо: навіть піщинка, потрапивши в запущений механізм угоди, може зупинити його роботу, навіть зірвати.
— Ну і що це за заковика?
— Управитель забув… підписати документ.
І бабусенька повертає гостю папір. Давидо дивиться на нього, як баран на нові ворота. Сказати йому нічого і він тільки хапає ротом повітря, як сом, викинутий хвилею на берег.
Артурові хочеться переможно закричати, але він стримується. Занадто багато честі для цього мерзенного чоловіка. Достатньо йому і зневаги. Бабусенька складає аркуш учетверо, як він був складений раніше, і повертає його панові Дави до.
— Отже, це ви в мене в гостях! Зважаючи на вашу нечувану нетактовність, я даю вам десять секунд на те, щоб ви залишили мій дім. Бо викличу поліцію!
Давидо силкується щось відповісти, але йому бракує слів. Артур бере слухавку.
— Ви вмієте рахувати до десяти? — чемно запитує він.
— Ви… ви ще пошкодуєте, що так нахабно поводитеся! Я вам цього не подарую! — кидає Давидо.
Розвернувшись на підборах, він виходить і так сильно гримає дверима, що його передбачення збувається: дзвін, який висів при вході, падає йому на голову.
Намагаючись уникнути удару дзвона, Давидо врізається в дерев'яну колону і з диким криком відскакує від неї, біжить до сходів, але не втримується на них і скочується вниз, на доріжку, посипану дрібним гравієм.
Охкаючи і чортихаючись, він підводиться, розтирає забиті боки, якось добирається до свого автомобіля і сідає за кермо. Машина різко зривається з місця і зникає у клубках куряви.
Небо рудіє. Сонце поволі ховається за вершину гори — ну прямо як на малюнку, який — уже вкотре! — розглядає Артур. Художник зобразив вечір в африканській савані так майстерно, що хлопчикові здається: він пашить спекою африканського дня, який добігає кінця.
Артур сидить на ліжку. Його мокре волосся пахне яблуками. На колінах у нього груба книга в шкіряній палітурці. Цю книгу він щоразу читає перед сном.
Поруч сидить бабусенька і розглядає той самий малюнок. Вона якось особливо схвильована.
— Ми щовечора милувалися цим дивовижним заходом сонця… Твоя мама з'явилася на світ у такий час, — розповідає вона хлопчикові.
Артур уважно її слухає.
— Поки я в наметі народжувала твою маму, твій дідусь сидів біля входу і малював цей пейзаж.
Артур уявляє собі дідуся з пензлями в руках і усміхається.
— А що ви робили в Африці?
— Я працювала медсестрою, а твій дідусь був інженером. Він споруджував мости, тунелі, дороги. Ми там і познайомилися. У нас були однакові думки й бажання. Ми дуже хотіли допомогти жителям Африки.
Артур обережно перегортає сторінку і бачить на малюнку напівголих чоловіків з розфарбованими обличчями, амулетами й намистом на міцних шиях. Всі вони — дуже високі й стрункі. Мабуть, їхніми найближчими родичами були — жирафи.
— Хто це? — захоплено вигукує Артур.
— Мисливці із племені бонго-матасалаї, — відповідає бабусенька. — Твій дідусь потоваришував з ними. У цього племені незвичайна історія…
— Історія? Яка історія? — допитується онук.
— Сьогодні вже пізно, Артуре. Завтра, можливо, буде час і я розповім тобі, — стомлено відповідає бабуся.
— Ну, будь ласочка, бабусенько, — жалібно благає хлопчик, скорчивши зворушливу гримаску.
— Мені треба ще посуд помити, на кухні прибрати, — не погоджується бабуся. Однак легше побороти втому, аніж натиск допитливого Артура.
— Будь ласка, всього п'ять хвилиночок… У мене ж день народження! — просить хлопчик так жалібно, що й каміння можна розчулити.
А що казати про бабусю!
— Гаразд, — погоджується вона, — але недовго!
— Добре, добре! — одказує Артур. Так зубний лікар переконує дитину, що їй нічого не болітиме.
Бабусенька умощується зручніше, а онук влаштовується біля неї.
— Бонго-матасалаї завжди були дуже високими — дорослі чоловіки мали зріст метрів зо два або й більше. Звісно, людям такого зросту жилося досить складно, та вони не нарікали. А ще були впевнені, якщо природа створила їх такими великими, отже, вона створила і їхніх маленьких братів — як другі половинки. Адже те, що може зробити велика людина, не зробить маленька. І навпаки.
Затамувавши подих, Артур слухає бабусю, і та, зворушена його увагою, продовжує:
— Китайці називають два природні начала Янь та Інь.
Бонго-матасалаї назвали свої половинки «природними братами». Кілька віків вони шукали свої крихітні половинки, ті самі, які мали принести в їхній світ гармонію.
— І вони їх знайшли? — запитує Артур, стурбований тим, що історія може виявитися надто короткою.
— Триста років шукали вони по всій Африці, а знайшли зовсім поруч — за кілька метрів від себе.
— Як?
— А так! Ті крихітні люди називали себе мініпутами, бо всі вони були заввишки не більше двох
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Артур і мініпути», після закриття браузера.