Читати книгу - "Подорож на Пуп Землі (Т. 2)"

о четвертій мій мобільний увімкнувся й нахабно запищав десь під вухом. З великою неохотою я продер очі і намацав телефон під подушкою. Довго кліпав на яскравий цифровий екран, мудруючи, якого дідька виставив будильник на четверту ранку, поки врешті не згадав про гейзери. От дідько, пронеслося в голові, таки доведеться вставати.

Руки в ліктях не розгиналися, м’язи передпліч набухли і аж гуділи від перевтоми. Я обережно вистромив ніс з-під ковдри. Навколо панували непроглядна темінь й мертвецька тиша. Такої застиглої й непроникної тиші не було навіть у Насці. Не піднімаючись з койки, я спробував вдихнути на повні груди, але тіло тут-таки струсонув напад задушливого кашлю. З горла полетіли шматки брунастої слини, а на зубах неприємно захрумтіли тверді піщинки. «Клята пустеля», — подумки вилаявся я. За минулу ніч у моїх легенях осіла, певно, добра половина атакамського піску.

Врешті-решт, скинувши ковдру, я ривком скочив на ноги.

— Чувак, вставай! — крикнув Янові.

В темряві у протилежному кутку кімнати щось заворушилося і засопіло:

— У-у-у…

Я розсудив, що це, певно, має означати рішучу відмову, тому загорлав гучніше:

— Підйо-о-ом! Я вмикаю світло! — затим гахнув по вимикачі.

Кімнату залляло яскраве світло неприкритої торшером лампочки. Чех замружився і, немов кріт, поліз під ковдру:

— У-у-у… Ти, блін, невгомонний гоблін! — долинуло з-під подушки. — Чого тобі?

— Ти забув? Ми їдемо до гейзерів! — відказав я. — Гейзери Ель Татіо! Пустеля чекає! Я поки в душ, а ти вставай і прогрівай машину.

Душ у Сан-Педро — то взагалі окрема історія. В одному із закутків патіо стоїть звичайнісінький ящик з погано обструганих дощок, подібний на труну, встановлену вертикально. Над «труною» — чорна бочка з водою, яка невідомо завдяки яким фізичним законам тримається на ящику, а в бочці — невеликий краник у нижній частині. Все. Вода за день нагрівається так, що лишається теплою протягом ночі, однак неприємно тхне прілою гумою. Запах нагадує сморід гумової підошви китайських капців, що їх колись продавали в Україні. Втім, як то кажуть, картопля з маслом у сім з половиною разів ситніша, аніж нічого, тому, не дуже нарікаючи, я забрався в душову «труну» і почав митися.

Минуло хвилин п’ять, я вже майже закінчив розтирати пилюку по тілу, коли почув, як Ян відчайдушно заволав знадвору:

— Ма-а-аксе!

Мій товариш репетував так голосно і розпачливо, що я почув його навіть крізь стінки душової кабінки. Відразу стало ясно: трапилося щось серйозне. Нашвидкуруч сполоснувши голову та витершись задубілим на пустельному сонці рушником, я вискочив на вулицю.

— Що таке, чувак? Ти де? — гукнув у морок.

— Ма-а-аксе! — прокричав у відповідь мій напарник.

Я втямив, що крики доносяться знадвору, звідтіля, де ми вчора залишили машину. Мене обдало шпарким морозом, ще більш хльостким й ущипливим, аніж нічний холод над пустелею. О боги, у нас вночі поцупили машину!!! Від страхітливої думки, що вогненною кулею пропалила мозок, на руках та спині виступили пухирці. Потім серце загупало з подвійною силою, і мене кинуло в жар. Я вже не помічав, що стою в одному рушнику під відкритим небом. Навіть не взуваючись, на кожному кроці спотикаючись об різний непотріб, я вихором промчав відкриту ділянку патіо, проминув передпокій і, захеканий, вибіг на дорогу.

— Man, this is just total crap…[7] — пробурмотів Ян, побачивши мене.

На хвильку мене засліпило яскраве світло лампи, що висіла над вхідними дверима. Чех увімкнув її, коли виходив надвір, збираючись прогріти авто. Та ось гупання в скронях стишилось, а млосне передчуття непоправного змінилося приємною розслабленістю, яка прокотилась усім тілом з голови до ніг: машина стояла на місці.

— Глянь на тачку, — Ян обернувся до мене і тицьнув пальцем на «Chevrolet».

Насправді я ледь не очманів від радощів, усвідомивши, що нашу тачку ніхто не крав, а тому спочатку не розкумекав, що має на увазі мій товариш.

— Я думав, у нас машину поцупили, — захекано пролепетав я. — Ти так кричав…

— Та ти подивись на неї! Краще б її вкрали, чувак!

Зненацька я зметикнув, що це вперше за весь час після вчорашньої пригоди я бачу джип при нормальному освітленні. В Долині смерті було надто темно, а після повернення в Сан-Педро ми з Яном виявилися надто втомленими, аби оглядати «Chervolet». Несміливо вступивши у латку світла від лампи, я підсунувся впритул до позашляховика і наступної миті зрозумів усе. «Ян, трясця твоїй матері, таки твоя правда, — скрушно подумав я. — Це просто повне лайно». Машина скидалася на піщаний бархан. Так, наче ми щойно, бляха муха, протаранили наскрізь одну з єгипетських пірамід. Спресований пісок вкривав її цілком і повністю: товстим шаром лежав у кузові, облипав кишку капота, дах, бокові крила, бампери, набився у колісні диски, сипався крізь решітку радіатора. Але найгірше — піском був повністю забитий салон. На одних сидіннях зібралося, мабуть, по кілограму пустельної порохняви. Лише спереду на капоті, акурат над решіткою радіатора, видніли дві плями, чисті від піску, — відбитки моїх рук у тих місцях, куди я впирався, виштовхуючи машину з піщаного полону.

Та це ще не все. Більш детальний огляд виявив кілька серйозніших проблем: окрім напакувати джип піском, наче якусь бетономішалку, під час рятувальної операції в Долині Смерті ми примудрилися вибити одну із задніх фар (наразі вона кумедно теліпалася на дротах під заднім бампером) та проставити кілька широченних подряпин на правому крилі.

А сьогодні ввечері нам треба здавати машину. Ян поліз у салон і теж почав лаятися, причому лаявся то чеською, то російською. Схоже, у неслов’янській говірці флегматичних шведів належних слів для опису ситуації, що склалася, просто не існувало. Затим чех почав вигортати з сидінь повнісінькі жмені піску.

— У нас тепер не машина, а дитяча пісочниця! Чого ти не сказав, щоб я закривав вікна, коли газував назад у Долині Смерті? — сердито спитав чех, визирнувши у вікно.

— А де ти тоді був, розумнику? Це ж ти сидів у кабіні! — огризнувся я і схилився над заднім бампером, однією рукою притримуючи рушник, а іншою стискаючи вибиту фару. — Ти бачив фару?

— Ага, — пробурчав чех з салону, — по-моєму, це Джиммі. Йому не було кудою пропхнути трос, коли чіпляв його нам під бампер, от він і виколупав її.

— А ти волів би за краще лишатися в пустелі?

Я ретельно обстежив місце пошкодження. На щастя, сама фара лишилася цілою, просто вивалилася зі свого гнізда і теліпалась на двох тоненьких дротах. Точніше, на дротах теліпалася лампочка, а вже на лампочці, як кажуть — на шмарклях, висіла вибита фара.

— Нічого страшного, — зрештою підсумував я,