Читати книгу - "Чорне Сонце"

Пішов, каже, позаминулого літа у стриптиз-бар, а там є така цікава послуга: якщо тобі сподобалася якась танцівниця, то будь ласка – за три години тисяча гривень. Ну, Сіроманець, хоч і не працював тоді на будівництві у Києві, але тисячу гривень нашкріб, заплатив за прейскурантом, як просили. Відвели, каже, йому кімнатину, прийшла до нього дівчина, та, яку він вибрав, а найцікавіше було в кінці. Через три години – ще була ніч надворі – став наш Казанова збиратися додому, аж виявилося, що тому дівчаті нема де подітися. Кімнату їй теж відвели на три години, а далі йди собі куди хоч. «Нема мені куди йти, – каже дівчисько до Сіроманця, який тоді ще не був Сіроманцем. – Візьми мене з собою». А в нього якраз батьків не було вдома, ні тата, ні нені, яка тоді ще не була ненею, вони поїхали на море відпочивати, через те Сіроманець і вишивав ночами. Ну, зглянувся він над тим дівчиськом, привів додому, перебув з нею до ранку вже за так та й заснув міцним сном праведника.

На цьому місці ми затамували дихання. Ми були впевнені, що дівчина витрусила в Сіроманця останні копійки, обчистила квартиру й злиняла. Тепер нас лише цікавило, скільки й чого вона винесла.

– Хоч труси тобі залишила? – спитав Маестро.

– Та слухай же! – розсердився Сіроманець. – Я ж сказав, що купив дружину, а не курву! Чим ти слухаєш?

– Ну-ну, – сказав Маестро. – Валяй далі.

Отож прокидається Сіроманець десь аж під вечір – спав би до ранку, та їсти схотів, – чалапає, як ведмідь у малинник, до холодильника і не впізнає свою кухню. Усе блищить, сяє, гора брудного посуду, якого він наскладав, поки був сам, перемита, на плиті борщ, котлети, компот… а на столі – віник!

– Усе блищить, сяє, а на столі віник? – спитав Маестро.

– Ну, ці… квіти! Букет стоїть, хіба не ясно?

– Ну!

– Гну! – сказав Сіроманець. – Не перебивай.

Він нашорошив вуха, ми подумали, що почув щось цікаве, можливо, брязкіт гусениць чи гуркіт бетеерів, на яких їхали генерали, але ні – то Сіроманець показував, як він почув загадкові звуки у своїй квартирі. Чую, каже, вода шумить у ванній. Я туди: стук-стук, а звідти: «Нєльзя, я раздєта!»

Він знов почалапав на кухню, вмолотив три тарілки борщу, півдесятка котлет із гречкою і якраз допивав третю склянку компоту, як вийшло це чудо до нього на кухню. Сіроманець глянув – і захлинувся компотом. Якщо хтось вважає красивою Клаудію Шиффер чи там Анастасію Приходько, то цей хтось не бачив того дівчиська. «Очі – о! – показав Сіроманець. – Губи – о! Носик – о! Ніжки – о! А циці… Ви бачили коли-небудь цицьки, що стирчать, як… як зенітні установки?»

Ми перезирнулися. Ні, таких ми не бачили. Навіть сорокасемирічний Маестро таких не бачив.

Але Сіроманець у тому й не сумнівався. Він провадив далі. А далі почалися речі не дуже приємні для Сіроманця. Ця краля стала до нього придиратися, що він не там покинув капці, не туди повісив штани, не там поставив тарілку, вигнала його курити на балкон, коротше, почала його виховувати. Нарешті за якимсь там стонадцятим зауваженням Сіроманцю увірвався терпець, і він закричав:

– Ти що, моя жінка, що тут розкомандувалася?

Вона вражено подивилася на нього. Їй аж мову відібрало від такого невігластва.

– А хто ж? – спитала вона.

Сіроманець геть отетерів.

– Це я що – за тисячу гривень жінку собі купив?

– Чому купив? Хіба я в тебе брала гроші?

Він розгубився ще дужче.

– Ні, не брала, – почухав потилицю Сіроманець.

– Нікого ти не купив, – сказала вона. – Ми просто сподобалися одне одному.

– Це я тобі сподобався? – не повірив він.

– Дуже, – вона погладила його по тому місці, по якому його більше ніхто не погладить. Бо там невдовзі у Сіроманця виросте борода. – Кращого за тебе я в житті не зустрічала. І зізнайся, що й ти не зустрічав кращу за мене.

Він замислився. Це була правда. Стосовно неї звичайно, бо Сіроманець красенем себе не вважав.

– І що тепер? – дурнувато спитав він.

– Я хочу бути твоєю дружиною, – сказала вона. – Ти ж не проти?

Сіроманець і зараз замислився, замовк на найцікавішому місці.

– Що ти їй відповів? – спитав Єгер.

– Нічого.

– Як це нічого?

– Так. Все! Забули!

– Чого ж ти раніше не розказував про неї? – спитав Єгер.

– Соромився.

– Ну й дурний, – сказав Маестро. – З таких якраз часто виходять нормальні дружини. Бо вони вже нагулялися, перебігали, як телиці, і тримаються сім’ї.

– У тому-то й річ, що вона не гуляла, – сказав Сіроманець.

– Як?… Хіба ти її де підчепив?

– У кожного це колись буває вперше, – сказав Сіроманець. – Навіть у будь-якої повії це буває вперше. У неї це сталося зі мною.

Ми навіть не перезирнулися. Щоб його не образити, ми дивилися в землю.

– Ти впевнений? – спитав Єгер.

– Я тоді був п’яний, як свиня. Але я їй вірю.

– І де вона тепер? – спитав я.

– Не знаю. Почався Майдан, потім війна… Не до того було. Хай, може, колись…

Сіроманець підвівся і відійшов за потребою в лісосмугу. А може, так пішов, щоб ми не пристібувалися до нього з дурними запитаннями.

– Як ти думаєш – він усе це вигадав? – спитав Єгер.

– Не знаю, – сказав я.

Може, й вигадав. Ми вже були в тому стані, що могло що завгодно приверзтися. Я чув, що в котрійсь бригаді одному хлопцеві під «Градами» зірвало дах і він, сміючись, почав розповідати, як зґвалтував козу. А тут – стриптизерка.

У мене міцна психіка, але уява буває хворобливою. Іноді вона малює таке, що Брейгель із Босхом відпочивають.

– Де ж ті генерали? – спитав Сіроманець, повернувшись із лісосмуги.

У нього був такий вигляд, що якби я зараз запитав його за «дружину», Сіроманець не зрозумів би, про кого мова.

– Там у лісопосадці пристигла дика алича, – сказав він. – Хочеш?

– Ні. Вона кисла.

«Хочу гречаної каші з котлетами», – ледь не вихопилося в мене.

Але я змовчав.

– Я б уже щось перекусив, – сказав Сіроманець.

Я подивився у дальній кінець дороги, обіч якої достигали соняшники, і мені привиділися два генерали. Вони повагом ішли в наш бік, сяючи погонами проти сонця. Фата-моргана. Це через соняшники. Я почувався божевільним Ван Гогом, якому сонце напекло голову. Потім, глянувши на село, що видніло на обрії, я не повірив своїм очам. Три тополі і хата під білим шифером. Це була наша родинна хата, що стояла в селі