Читати книгу - "Сон кельта"

для виробництва коліс та буферів для вантажівок і автомобілів та ще для тисячі промислових і домашніх потреб. Йому доручалося провести розслідування на тих територіях, розташованих у Конго, країні, що належала Його Величності Леопольдові Другому, королю Бельгії, на яких чинилися звірства проти тубільного населення згідно з повідомленнями «Товариства захисту аборигенів» з осідком у Лондоні та кількох баптистських церков і католицьких місій у Європі та в Сполучених Штатах Америки.

Він підготував подорож з притаманною йому ретельністю й ентузіазмом, приховуючи свої зусилля від бельгійських чиновників та поселенців і комерсантів Боми. Тепер він зможе аргументовано довести своїм начальникам, дослідивши події та їхні причини, що тут робиться, й імперія, вірна своїм традиціям справедливості та fair play не зможе не взяти на себе лідерство в міжнародній кампанії, покликаній покінчити з цією ганьбою. Але тоді, в середині 1902 року, він пережив третю атаку малярії, ще тяжчу, аніж дві попередніх, що напали на нього після того, як у своєму пориві до ідеалізму та під натиском пригодницьких мрій він вирішив у 1884 році покинути Європу й поїхати до Африки, щоб працюючи там, за допомогою комерції, проповіді християнства та утвердження суспільних і політичних інституцій Заходу визволити африканців од відсталості, хвороб і невігластва.

То були не просто слова. Він глибоко вірив у все це, коли у свої двадцять років прибув на Чорний континент. Перші напади болотяної пропасниці йому довелося пережити трохи пізніше. Нарешті здійснилася мрія його життя; його включили до експедиції, яку очолював найславетніший мандрівник по африканських землях Генрі Мортон Стенлі. Служити під командуванням дослідника, який під час легендарної подорожі, що тривала від 1874 до 1877 року, перетнув Африку від сходу до заходу, йдучи за течією річки Конго від її верхів’їв і до впадіння в Атлантичний океан! Супроводжувати героя, який зустрів зниклого доктора Лівінґстона! І тоді, наче боги захотіли пригасити його палкий порив, він пережив перший напад малярії. Його було не зрівняти з другим, який напав на нього через три роки, в 1887-му, а надто з третім, коли в 1902 році він уперше подумав, що помирає. Симптоми були вже йому знайомі, отож він знав, про що йдеться, коли одного ранку, в середині 1902 року, вже напхавши валізу своїми мапами, компасом, олівцями та зошитами своїх нотаток, відчув, розплющивши очі на високому поверсі свого будинку в Бомі, на передмісті поселенців, за кілька кроків від Губернаторства, який правив водночас за оселю та офіс консула, що тремтить від холоду. Він відсунув москітну сітку й побачив крізь вікна, які не мали ані шибок, ані штор, а лише густі металеві ґрати проти проникнення комах, погнуті зливою, брудні води великої річки й навколишні острови, покриті пишною рослинністю. Він не міг триматися на ногах. Вони йому підгиналися, наче були з ганчір’я. Джон, його бульдог, почав стрибати й гавкати, наляканий. Роджер упав на ліжко знову. Його тіло палахкотіло вогнем, а холод пронизував кістки. Він закричав, кличучи Чарлі та Мавуку, конголезьких дворецького та кухаря, які спали на нижньому поверсі, але ніхто не відгукнувся. Вони перебували зовні дому й, захоплені штормом, заховалися під гіллям якогось баобаба, чекаючи, поки вітер стихне. «Невже знову малярія?» — подумки вилаявся консул. І якраз напередодні експедиції? Діарея, кровотеча та слабкість примусять його лежати прикутим до ліжка протягом днів і тижнів, з тремтінням у всьому тілі й тупим болем у голові.

Чарлі перший зі слуг повернувся додому, стікаючи водою.

— Піди поклич доктора Салаберта, але не французькою мовою, а місцевою говіркою.

Доктор Салаберт був одним із двох лікарів у Бомі, старовинному негритянському порту, — раніше він називався Мбома, — куди в шістнадцятому сторіччі прибували португальські торговці з острова Сан-Томе купувати рабів у племінних вождів зниклого королівства Конго, а тепер бельгійці перетворили його на столицю Незалежної Держави Конго. На відміну від Матаді, в Бомі не було шпиталю, а тільки амбулаторія для тяжких захворювань, де пацієнтів доглядали дві фламандські черниці. Лікар прийшов лише через дві години, тягнучи ноги й допомагаючи собі ціпком. Він був не таким старим, яким здавався, але тяжкий клімат, а передусім схильність до міцних трунків, зістарили його. Він здавався старезним дідом.

Одягався, як волоцюга. У його черевиках не було шнурків, а ґудзики на куртці були незастебнуті. Хоч день для нього лише починався, його очі були вже запалені.

— Атож, мій друже, це малярія, хіба тут може бути щось інше? Вас нещадно трястиме. А як від цього лікуватися, ви вже знаєте: приймати хінін, пити багато рідини, дієтичний бульйон, бісквіти й треба добре накриватися, щоб виганяти інфекцію потом. Навіть не думайте, що вам пощастить піднятися з ліжка раніше, як через два тижні. І ні в які подорожі не вирушайте, навіть за найближчий ріг вулиці. Малярія руйнує організм, вам це відомо не гірше за мене.

Хвороба забрала в нього не два, а три тижні. Він утратив вісім кілограмів і першого дня, коли йому пощастило піднятися на ноги, ступив лише кілька кроків і впав на підлогу, відчуваючи таку слабкість, якої раніше ніколи не відчував. Доктор Салаберт, пильно дивлячись йому у вічі, глухим голосом, у якому бриніло щось подібне до чорного гумору, застеріг його:

— У вашому стані було б самогубством вирушити в цю експедицію. Ваше тіло перетворилося на руїну й не витримає навіть подорожі до перехрестя Кришталевих гір. А тим більше кілька тижнів життя в умовах негоди. Ви не дістанетеся навіть до Мбанза-Нґунґу. Існують набагато швидші способи вбити себе, пане консул: пустити собі кулю в рот або зробити укол стрихніну. Якщо у вас виникне в цьому потреба, звертайтеся до мене. Я вже допоміг кільком людям вирушити в таку далеку подорож.

Роджер Кейсмент надіслав телеграму до Форін-Офісу про те, що стан здоров’я примушує його відкласти експедицію. А що незабаром тропічні зливи зробили джунглі та річку непрохідними, то експедиція у внутрішні райони Незалежної Держави Конго мусила чекати протягом кількох місяців, які розтяглися на цілий рік. Рік, протягом якого він повільно очунював від пропасниці й намагався відновити втрачену вагу, знову взяв у руки тенісну ракетку, став плавати, грати в бридж або в шахи, щоб скоротити нескінченні ночі Боми, водночас виконуючи консульські обов’язки, від яких він нудився неймовірно; рахував кораблі, які прибували та відбували, переглядав товари, що вивантажувалися з торговельних суден Антверпена, — рушниці, набої, сигари, вино, гравюри, розп’яття, кольорові вітражі, — і ті товари, що їх вивозили до Європи, — величезні купи каучуку, слонову кістку та вироби з неї, шкури тварин.