Читати книгу - "Світло в серпні"

Чоловік не слухає. Вдивляється вперед, понад долину, на височину, де стоїть місто. Повівши оком за простягнутим пужалном, Ліна бачить два стовпи диму. Один — від палаючого вугілля, густий, над високим димарем, другий — гінкий, жовтий — височіє над купкою дерев на околиці міста.

— Будинок горить, — каже він. — Бачиш?

Тепер уже не слухає й не чує Ліна.

— Подумати тільки, — мовить вона. — Якихось чотири тижні в дорозі, і ось я вже у Джефферсоні. Ого-го! У таку даль занесло.

Розділ 2

Байрон Банч пам’ятає, що це сталося вранці у п’ятницю, три роки тому. Робітники біля стругального верстата підвели очі й угледіли незнайомця, що стояв і дивився на них. Не знати, чи довго він тут простояв. Схожий і не схожий на волоцюгу. Запорошені черевики, заболочені штани. Зате з добротної діагоналі, були прасовані, а сорочка хоч і брудна, та все ж із білої тканини. Прибулець носив краватку, мав нового солом’яного з цупкими крисами бриля, виклично й погрозливо збитого набакир над нерухомим обличчям. Не скидався на безхатька-заробітчанина у відповідному до такого заняття лахмітті, та виразно відчувалося, що нема в нього коріння, немає нічого рідного — ні міста, ні містечка, ні вулиці, ні дому, ані клаптика землі. Здавалося, усвідомлення цього він ніс, як знамено, безжальний, самотній, гордовитий. «Немовби, — як казали згодом люди, — він, тимчасово опинившись на дні життя, і гадки не має там зостатися й не добиратиме способів вибратися звідти». Байрон спостерігав, як прибулець стоїть, дивлячись на робітників у пропітнілих комбінезонах. Цигарка в кутку рота, на трохи скривленому через дим нерухомому обличчі вираз понурої зневаги. За якусь мить він виплюнув недокурок, не торкнувшись його рукою, обернувся й рушив до фабричної контори, а люди у вицвілому брудному робочому одязі дивилися на його спину, спантеличені й ображені.

— Добре було б його через верстат пропустити, — обізвався майстер. — Миттю зістругало б тоді кирпу, не гнув би її.

Робітники не знали, хто цей прибулець. Ніхто з них раніше не бачив його.

І вони викинули з голови гадку про зайду, принаймні облишили розмову про нього. Повернулися до праці — в гул, дзижчання, скрегіт валів, коліс і пасів. Та не минуло й десяти хвилин, як увійшов директор фабрики, а за ним — незнайомець.

— Постав його до роботи, — звелів директор майстрові. — Каже, що вміє орудувати лопатою. — Хай стане до купи тирси.

Інші не припинили працювати, проте в цеху не було жодного, хто б не стежив за чужинцем у брудній міській одежі, за його похмурим нестерпним обличчям з виразом холодної спокійної зневаги. Майстер задивився на нього, так само холодно.

— Ось у цьому вбранні й працюватиме?

— Це його справа, — відповів директор. — Я не вбрання наймаю.

— Якщо вам обом байдуже, в чому йому ходити, то мені й поготів, — сказав майстер. — Гаразд, паночку. Піди он туди, візьми лопату й помагай хлопцям відкидати тирсу.

Не зронивши ні слова, прибулець обернувся. Інші спостерігали, як він зайшов за купу тирси, з’явився з лопатою й заходився працювати. Майстер і директор балакали біля дверей. Директор пішов, майстер повернувся.

— Його звати Крістмас, — повідомив він.

— Як? — перепитав хтось.

— Крістмас. Різдво.

— Він чужоземець?

— А чи ти чув, щоб білий звався Крістмасом? — відповів питанням на питання майстер.

— Я взагалі не чув, щоб когось так звали, — сказав хтось інший.

І тут Байронові, як він пригадує, сяйнуло: ім’я позначає людину звуком і може провістити, чого від неї чекати. Аби тільки вчасно зуміти та й розгадати значення цього імені. Либонь, ніхто з робітників і не придивлявся до незнайомця, поки не почув, як його звати. А почувши, всі пройнялися враженням, що ім’я своїм звучанням підказує, чого сподіватися, що прибулець несе з собою фатальне попередження, як квітка несе запах, а гримуча змія — торохтілку. Та тільки жоден не здобувся на розум, щоб збагнути це попередження. Люди просто вирішили, що це чужоземець, і решту робочого дня, спостерігаючи, як він працює в краватці, в солом’яному капелюсі й прасованих штанах, дійшли думки, що так повелося працювати в його рідних краях. Хоча були такі, що казали: «Сьогодні він переодягнеться. Завтра вранці прийде не в цьому святковому вбранні».

Настав суботній ранок. Прийшовши перед самим гудком, спізнюхи одразу ж цікавилися: «То як він?.. де?..» Їм тицяли пальцем. Новак стояв самотою біля купи тирси. Поряд лежала лопата, а він, зодягнений у те саме, що й вчора, у тому самому викличному брилі, курив цигарку. «Коли ми нагодилися, він уже був тут, — казали ті, що прийшли перші. — Ось так і стояв, ніби й у ліжко не лягав».

Він ні з ким ані словом не перекинувся. І ніхто не пробував заговорити до нього. Але всі мали на думці новака, спостерігали упевнені рухи його спини (працював він досить добре, з якоюсь зловісною стриманою рівномірністю) і рук.

Настав полудень. Крім Байрона, всі сьогодні прийшли без обіднього харчу й стали збирати свої речі, щоб повернутися сюди аж у понеділок. Байрон сам подався до помпової станції, де звичайно полуднували, й сів там. І раптом щось спонукало його звести погляд. Зовсім близько, спершись на стовп, курив новак. Байрон зрозумів, що той зайшов сюди раніше й навіть не подумав вийти. Або ще гірше: потикнувся сюди навмисно, погордував Байроном, як стовпом.

— Ти що, й далі працюватимеш? — запитав Байрон.

Той видмухнув дим. Глянув на Байрона. Худорляве, змарніле обличчя, рівна, пергаментна, мертвотна барва плоті. Не шкіри, а саме плоті, немовби череп сформували із застиглою смертельною правильністю й обпалили в розжареному горнилі.

— Скільки тут платять за понаднормову роботу? — відповів він питанням на питання.

І тут Байрон здогадався. Зметикував, чому той працює в недільному вбранні, чому ні вчора, ні сьогодні не мав із собою нічого їстівного, чому не скінчив роботу разом з усіма опівдні. Здогадався й був цілком певен, — так, ніби почув сказане цим чоловіком, — що той не має ані щербатого шеляга й два-три дні живе на самих цигарках. Не замислившись, Байрон уже простягав каструльку — таким же мимовільним рухом, як і сама думка. Однак ще не спинилася рука, а прибулець, не змінивши лінькуватого зневажливого виразу, повернув голову й зиркнув крізь завислий димок на запропоновану поживу.

— Я не голодний. Забери той непотріб.

У понеділок вранці Байронова здогадка підтвердилася. Крістмас прийшов у новому комбінезоні й приніс їжу в паперовому згортку. А в обід не сів з усіма навпочіпки перекусити на помповій станції і на обличчі мав той самий вираз. «Хай