Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А"

— Ви збираєтесь повернутися до будинку Малліґана, — урвав його Ґолт, — і добу поспати, інакше я і близько не підпущу вас до електростанції.

— Так, сер, — смиренно погодився Деніелз.

Коли вони вийшли назовні, сонячні промені стікали з гірських шпилів додолу, вимальовуючи з лискучого граніту й мерехтливого снігу коло, що оточувало долину. Раптом їй здалося, що крім цього кола нічого більше не існувало, і з подивом зауважила радісну, горду втіху, породжену відчуттям завершеності, розумінням того, що поле людського інтересу лежить у тій царині, якої сягає око цієї людини. Даґні хотілося простягнути руки над дахами міста, що розкинулось унизу, і відчути, як кінчики пальців торкаються до гірських вершин навпроти. Однак вона не могла звести рук. Одна її рука спиралася на ціпок, друга — на Ґолта; переставляла ноги повільно, старанно, і рухалась до машини, мов дитина, яка вчиться ходити.

Даґні сіла поруч з Ґолтом, який їхав, огинаючи місто, до будинку Мідаса Малліґана. Це був найбільший будинок у долині, він стояв на гірському хребті, єдина двоповерхова споруда, химерне поєднання фортеці та фешенебельного курорту, з міцними гранітними стінами і широкими відкритими терасами. Ґолт зупинив машину, щоб випустити Деніелза, а потім знову рушив зміїстою дорогою, що повільно здіймалася вгору.

Думки про Малліґанові статки, розкішна машина та руки Ґолта на кермі змусили її вперше замислитися, чи й Ґолт теж багатий. Вона зиркнула на його одяг: сірі штани та біла сорочка, здавалося, призначені для тривалого користування; шкіра на вузькому паску трохи потріскана; годинник на зап’ясті — інструмент точності — виготовлено зі звичайної нержавіючої сталі. Єдиним натяком на розкіш був колір його волосся, пасма розвівалися на вітрі, наче розплавлені золото і мідь.

Раптом за поворотом дороги вона побачила зелені пасовища, що пролягли до віддаленої ферми. На них паслися стада овець, коні, виднілись обгороджені квадрати свинарників, витягнуті обриси дерев’яних стаєнь, а ще трохи далі — металевий ангар, що вирізнявся серед решти фермерських будівель. Назустріч їм квапився чоловік у яскравій ковбойській сорочці. Ґолт зупинив машину і помахав йому, але на запитальний погляд Даґні промовчав. Коли чоловік наблизився, він дав їй можливість самій зробити це відкриття. То був Двайт Сандерс.

— Вітаю, міс Таґґарт, — мовив він, усміхаючись.

Даґні мовчки роздивлялася його закачані рукави, важкі черевики, отари його худоби.

— То ось що залишилося від «Літаків Сандерса», — мовила вона.

— Не тільки. Залишився ще той прекрасний моноплан, моя найкраща модель, яку ви розтрощили об підніжжя гір.

— Ох, ви вже про це знаєте? Так, це справді був один із ваших літаків. Чудовий апарат. Боюся, його страшенно пошкоджено.

— Ви повинні його полагодити.

— Думаю, я зірвала в ньому дно. Ніхто не зможе це виправити.

— Я зможу.

Це було сказано з такою упевненістю, якої Даґні не чула вже багато років, вона вже навіть перестала на щось таке сподіватися, але її усмішка враз сповнилася гіркотою:

— Де? — запитала вона. — На свинофермі?

— Чому це? На «Літаках Сандерса».

— А де це?

— А як думаєте, де розташований мій завод? У тій будівлі у Нью-Джерсі, що її двоюрідний брат Тінкі Голловея придбав у моїх збанкрутілих спадкоємців завдяки урядовій позичці й тимчасовому припиненню оподаткування? У тій будівлі, де він створив шість літаків, які так і не відірвалися від землі, а ще вісім — злетіли, а потім розбилися, маючи по сорок пасажирів на кожному борту?

— Де ж він тоді?

— Там, де я.

Він вказав на протилежний бік дороги. Пильно придивившись, крізь верхівки сосон Даґні побачила на дні долини бетонний прямокутник летовища.

— Ми маємо тут кілька літаків, і мій обов’язок — дбати про них, — сказав він. — Я розводжу свиней та обслуговую летовище. Непогано даю собі раду, бо, виготовляючи шинку й бекон, не потребую людей, у яких я купував це раніше. Натомість без мене ті люди не здатні створювати літаки, більше того — без мене вони не можуть навіть виготовляти шинку й бекон.

— Але ж ви… не проектували літаків.

— Не проектував. І не випускав дизельних двигунів, що колись був пообіцяв їх вам. З часу нашої останньої зустрічі я спроектував і випустив лише один трактор. Справді один. Я зібрав його власноруч, бо у масовому виробництві не було потреби. Але той трактор перетворив восьмигодинний робочий день на чотиригодинний… — пряма лінія його руки простягнулася, вказуючи на всю долину і рухаючись, мов королівський скіпетр; Даґні простежила поглядом за цим рухом і побачила зелені тераси висячих садів на віддалених схилах гір. — …на курячій і молочній фермі судді Наррангасетта, — його рука повільно змістилась, вказуючи на видовжену пласку смугу зеленавого золота біля підніжжя каньйону, а потім на кайму несамовитої зелені на пшеничних полях і тютюнових грядках Мідаса Малліґана; нарешті його рука знялась вище і вказала на гранітні площини, посмуговані лискучими шарами листя, — у садах Річарда Голлея.

Даґні продовжувала поволі мандрувати поглядом уздовж кривої, що її намалювала рука, знову і знову, ще досить довго після того, як та рука опустилася. Але промовила вона тільки:

— Розумію.

— Тепер ви вірите, що я можу полагодити ваш літак? — запитав він.

— Так. Але чи бачили ви його?

— Звісно. Мідас відразу ж викликав двох лікарів: для вас — Гендрікса, а для літака — мене. Його можна полагодити. Але робота дорого коштуватиме.

— Скільки?

— Дві сотні доларів.

— Дві сотні доларів? — недовірливо повторила вона. Сума видалась їй страшенно малою.

— У золоті, міс Таґґарт.

— Ох!.. Що ж, а де можна купити золото?

— Ви не зможете його купити, — сказав Ґолт.

Даґні скинула головою, зухвало на нього поглянувши:

— Ні?

— Ні. Там, звідки ви прилетіли, не зможете. Ваші закони забороняють.

— А ваші не забороняють?

— Ні.

— Тоді ви мені продайте. Виберіть власний курс обміну. Назвіть будь-яку суму, я заплачу своїми грошима.

— Якими грошима? У вас немає жодного пенні, міс Таґґарт.

— Що? — таких слів спадкоємиця Таґґартів аж ніяк не сподівалася.

— У цій долині ви не маєте жодного пенні. В «Таґґарт Трансконтиненталь» ви володієте мільйонами доларів, але тут не зможете купити за них навіть фунта бекону на свинофермі Сандерса.

— Розумію.

Ґолт усміхнувся і повернувся до Сандерса.

— Ідіть і полагодьте літак. Колись таки міс Таґґарт за нього заплатить.

Він натиснув на стартер і машина поїхала. Даґні сиділа поруч, заклякла і випростана, нічого не запитуючи.