Читати книгу - "Синхрон"

ніхто не розумів, він узяв і подався з нею до італійського короля, часом події розвиваються, власне, як у казці, а тому він і сидить у Римі в колишньому міністерстві африканських справ, і нещодавно там, наприклад, були мексиканці зі своєю пшеницею, кращою за будь-яку іншу, власне, але вона більше не слухала, а лише крикнула, яка гарна історія! А він суворо мовив, що це не історія, це — щира правда. Власне, сказала вона, бо завжди коли хтось з’являється на світ і вигадує щось фантастичне й починає втілювати в життя щось нове, то вмить з’являються такі як ти й забюрократизовують його до смерті, ой, вибач, зрозумій мене правильно, я не можу інакше думати після всієї тієї тарабарщини, якої наслухаюсь, метаючись між Парижем, Женевою й Римом, коли отак наслухаєшся, а ще сприяєш тому, щоб вони дедалі менше розуміли одне одного й заганяли себе в глухий кут, ви, чоловіки, ви — зграя бандитів, ви завжди мусите все перетворювати на щось звичне, а той хлопчина, як ти кажеш, його звали, цей Девід мені подобається, а інші — ні. Він справді всюди їздив верхи, не те, що ви, віпи, в манежі, з інструктором, щоб зберігати форму, ні, він не такий, я впевнена, а ви нинішні — навіки проклята банда.

Він засміявся і не звертав уваги, подумав, що вона надто запекло стоїть на своєму, щоб так швидко визнавати за нею рацію, натомість лише зауважив, яка вона гарна, навіть справді гарна, коли в запалі щось доводить, набагато гарніша, ніж тоді в Гілтоні, з накладними віями, декоративною накидкою і з легенько простягнутою рукою для поцілунків, бо в запалі її очі стають небезпечними, вологими і ще більшими, бо вона оживає, мабуть, лише тоді, коли надто далеко заходить, коли зважується вийти назовні і перейти межу. Як повернемось, покажу тобі, що я там роблю, в тому офісі, бо я не лише забюрократизовую щось до смерті і не ношу весь день папери туди-сюди, їх перевозять спеціальними ліфтами, я не можу їх носити, вони надто важкі, містер Універсум чи Атлас теж не змогли б. Вона підозріливо запитала, який Атлас? А він так розвеселився, що замовив іще вина. За Атласа, який має це все носити! Сі sono cascata, vero? Вона відсунула свою склянку вбік, більше не хочу, і не знаю, чому ми маємо розводити теревені про такі дурниці, не хочу нічого, що й так маю день у день, перед сном я переважно читаю якийсь детектив, але тільки тому, щоб цілком і повністю стало нереальним усе те, що протягом дня мені й так здається несправжнім, кожна конференція для мене наче безпосереднє продовження безкінечного indagine, як це називається? Весь час усі шукають причину чогось, що вже давно минуло, чогось жахливого, і ніяк не знайдуть туди шляху, бо багато хто той шлях затоптав, бо хтось навмисне позамітав сліди, бо кожний каже не всю правду, щоб уберегти себе, і от шукають, шукають, продираючись через розбіжності, суперечності, й нічого не знаходять, бо щоб зрозуміти, треба, щоб майнув якийсь здогад про те, що маєш насправді і що у зв’язку з цим справді треба робити, цілком несподівано.

Так, мовив він розсіяно, здогад. Будеш фрукти? Йому в ній подобалося також, як вона реагує, як висловлює бажання, відхиляє чи погоджується, яка вона зухвала, скромна, агресивна або проста, завжди інакша, людина, з якою можна піти куди завгодно, яка в кав’ярні поводиться так, ніби все життя п’є лише погану каву й жує черстві сендвічі, а в готелі на кшталт цього дає кельнерові зрозуміти, що з нею не до жартів, у барі поводиться як одна з тих жінок, що спантеличують своїм настроєм, нервуються, бо кружальце цитрини без цедри, бо забагато або замало льоду чи неправильно змішали дайкірі. Одна з причин прикрої відрази, яку він відчуває до своєї дружини, в тому, що та йде вулицею незграбно, із завеликою торбою, зіщулена, з нагнутою головою, що хутряне пальто для неї зайва трата грошей, бо вона носить його з виразом страдниці на обличчі, і що вона ніколи, так, як Надя, не дивиться зневажливо по боках, із сигаретою в руці, що означає, де, перепрошую, та де ж та попільничка, і ради Бога тільки не ват, я сказала дімпл, і якщо її не відразу ж зрозуміли, на обличчі з’являється такий подив, ніби від дімплу чи не від дімплу залежить результат чогось надзвичайного. Дорогою сюди вона його буквально замордувала, через сто кілометрів її треба було ледве не на руках нести в «Мотту» чи в «Павезі», наче то вона, а не він сидів за кермом на тій заполоненій транспортом автостраді вихідного дня в серпні, і звичайно, тільки вона змерзла в ноги, але їй не спало на думку обернутись і взяти пледа, вона лиш знесилено мовила, чи не міг би ти, будь ласка, please, grazie caro, Боже, як я змерзла, а тепер, коли врешті вийшло сонце, поки він, не напружуючись, розмірковував над здогадом, поклала голову йому на ноги, бо його ноги саме для того тут і є, щоб їй зручніше було лежати, він нахиливсь над нею, їхні обличчя зблизились, спотворені близькістю, що аж страшно дивитись, але він сказав те, що вона хотіла почути, і мусив її поцілувати, бо вона хотіла, щоб він її поцілував, відвернулась і засміялась, але ж нас ніхто не бачить, коли зауважила, як він невпевнено підвів погляд, пустувала, кусала його за ноги, а щоб припинила, він зв’язав їй руки і притиснув, що вона й ворухнутись не могла. Belva, bestiolina, по-моєму, саме на такі слова ти заслуговуєш, правда, запитав він, так, сказала вона, сповнена щастя, так, і well, that is а mild way to put it.

Селища вони досі не бачили, і останнього вечора він сказав, йому все ж хочеться знати, як ця Маратея виглядає, бо цей готель мало що може свідчити про містечко в Калабрії, вона весело підстрибнула і вмить зібралася, d’accord, бо ж він їй обіцяв піти якось разом на прогулянку, досі вони й кроку не зробили, tu m’as promis une promenade, нарікала вона, де мій променад, і вони швидко поїхали автомобілем, бо сонце хоч і вийшло знову з-за хмар, але вже сідало, і це сонце, що над морською гладінню починало демонструвати свої надвечірні насичені кольори, сповіщало їм також, що запроменіє воно знову на всю силу, коли їх тут уже