Читати книгу - "Мрійниця з Остенде"

З-за кущів вигулькнув чоловік.

Він був голим.

Помітивши моє здивування, він сильною рукою зірвав пучок трави і прикрив причинне місце.

— Мадемуазель, благаю, не лякайтеся.

Далека від того, аби налякатись, я думала зовсім про інше. Правда полягала в тім, що він виглядав таким сильним, мужнім і настільки неймовірно бажаним, що мені просто перехопило подих.

Він благально простягнув до мене руку, немовби хотів заспокоїти щодо своїх намірів.

— Будьте так ласкаві, допоможіть мені!

Я помітила, як тремтить його рука.

— Я… Я загубив свій одяг…

Ні, він не тремтів, його трусило.

— Вам холодно? — запитала я.

— Трохи.

Це була літота, яка свідчила про гарне виховання. Я швидко знайшла вихід.

— Хочете, щоб я пішла й роздобула вам одяг?

— О, будь ласка, так…

Проте, я підрахувала, скільки часу це в мене забере.

— Проблема в тому, що на це мені потрібно дві години, одна — туди, друга — назад, ви за той час замерзнете. Тим паче, що вітер набирає сили, і скоро почне сутеніти.

Не гаючи часу, я розв’язала накидку, яку носила замість пальта.

— Ось, накиньте це і ходіть зі мною. Це — найкраще рішення.

— Але… але ж ви змерзнете.

— Пусте, на мені є ще блузка і светр, а на вас нічого. У будь-якому разі, й мови не може бути про те, що я пройду по всьому пляжу поруч із голим чоловіком. Або ви берете мою накидку, або залишаєтесь тут.

— Я почекаю.

— Яка довіра, — сказала я, сміючись, бо несподівано відчула весь комізм ситуації. — А що, як прийшовши додому, я нікуди не піду?

— Ви так не вчините!

— Що ви можете про це знати? Вам же ніхто не розповідав, як я зазвичай ставлюся до голих чоловіків, яких знаходжу в кущах.

Він також розсміявся.

— Гаразд. Я згоден взяти накидку, дякую.

Я підійшла і, щоб не змушувати його розкрити своє причинне місце, підняла руки й накинула тканину йому на плечі.

Він полегшено в неї замотався, хоча цього шматка тканини було не досить, щоби вкрити його високе тіло.

— Мене звуть Ґійом, — вигукнув він, наче вважав, що тепер настав час відрекомендуватись.

— Емма, — відказала я. — Пропоную помовчати і якнайшвидше рушити до мого дому, доки погода не перетворила нас на айсберги. Домовились?

І ми рушили проти вітру.

Щойно ваша хода набуває якогось призначення, складно знайти щось більш неприємне за цей засіб пересування. Тоді як вештання без мети перетворюється на задоволення, шлях, який треба подолати, видається нескінченним.

На щастя, нашій дивній парі ніхто не трапився по дорозі. Оскільки ми мовчали, я з кожною хвилиною ніяковіла дедалі більше і ледве зважувалася скоса зиркати на свого супутника, побоюючись, аби вітер не відгорнув тканини і мій погляд не видався грайливим. Несподівано моя хода стала напруженою, лопатки судомно застигли, потилиця заніміла.

Тільки-но ми прибули додому, під захист вілли «Цирцея», я замотала його в пледи, що були в салоні, сама ж кинулася на кухню, закип’ятила воду. Я спробувала бути гарною господинею, хоча була до цього нездатна й незграбна. Викладаючи печиво на тарілку, я раптом подумала, що щойно ввела в дім незнайомця якраз у той день, коли немає обслуги, але розсердилася на себе за таку дріб’язкову недовіру і швидко повернулася до бібліотеки, несучи тацю з паруючим чаєм.

Усміхаючись і трясучись від холоду, він чекав мене, сидячи на канапі.

— Дякую.

Я відкрила для себе його чисте обличчя, світлі очі, кучеряве, довге золотисте волосся, повні губи, ніжну, міцно посаджену на плечі шию. Одна його нога вислизнула з-під пледа, і я зауважила, що вона гладенька, веретеноподібна, гарно виточена, без жодної волосини, наче зроблена з античного мармуру. Мій салон прихистив грецьку статую Антиноя, якого обожнював імператор Адріан, чудового юнака, який колись у пориві меланхолії кинувся у блакитні води Середземного моря і неушкоджений вийшов сьогодні вранці із зелених хвиль моря Північного. Я аж здригнулась.

Він помилився щодо моєї реакції.

— Через мене ви геть замерзли. Мені дуже прикро.

— Ні-ні, я хутко відходжу. Тримайте, я зараз запалю вогонь.

— Можна, я допоможу?

— Геть лапи! Доки ви не знайшли засобу носити намотані пледи, не ризикуючи видатися безсоромним, раджу непорушно сидіти на канапі.

Хоча зазвичай я розводила вогонь сяк-так, зараз він спалахнув одразу, жваве полум’я почало швидко лизати дровини, я ж, поки там що, наливала нам чай.

— Я маю дещо вам пояснити, — мовив він, смакуючи перший ковток.

— Ви нічого мені не зобов’язані пояснювати, я відчуваю відразу до вияснень.

— Що ж тоді зі мною трапилось, як гадаєте?

— Не знаю. Імпровізую: сьогодні вранці ви народились і вийшли з хвиль.

— Або ж?

— Вас везли серед вантажу рабів, що плив до Американського материка: а коли на судно напали пірати, його потопили на рейді Остенде, але ви дивовижним чином зуміли позбутися кайданів і допливли до берега.

— І через що я потрапив у рабство?

— Через жахливе непорозуміння. Через судову помилку.

— Я бачу, що ви таки на моєму боці.

— Цілковито.

Розвеселившись, він указав на тисячі книг довкола нас.

— Читаєте?

— Авжеж, кілька років тому я вивчила алфавіт і відтоді вміло ним користуюсь.

— Алфавіт не міг дати вам такої уяви…

— Мені стільки докоряли за мою уяву. Так, наче це вада. А ви як її оцінюєте?

— У вас — обожнюю, — прошепотів він з усмішкою, що мене збентежила.

На цей раз я промовчала. Уява мене полишала, поступившись місцем тривозі. Що я оце виробляю, залишившись у порожньому домі одна з незнайомцем, якого зустріла голим у кущах? У площині логіки я мала би боятися. У глибині душі мене не покидало відчуття, що я наражаюся на небезпеку.

Я спробувала додати трохи раціональності.

— Скільки часу ви виглядали когось, заховавшись у дюнах?

— Чимало годин. Я вже сполошив двох жінок, які гуляли перед вами. Вони втекли ще до того, як я зміг бодай щось пояснити. Я їх дуже налякав.

— Напевно, радше ваш вигляд?

— Звісно, мій вигляд. Але я не міг знайти нічого простішого.

Ми щиро розсміялись.

— У цьому винен я сам, — провадив він далі. — Кілька тижнів тому я оселився недалеко звідси з моєю родиною, і сьогодні вранці відчув потребу піти поплавати. Авто я залишив за дюнами, у непримітному місці, і оскільки там нікого, геть нікогісінько не було, поклав одяг під камінь і довго плавав. Коли я вийшов із моря, то не знайшов ні каменя, ні одягу, ні авта.

— Вони полетіли? їЇ украли?

— Я не певен, що після плавання вийшов