годі зберегти й на чверть години, свіжістю, так би мовити, не від цього світу. А особливо циліндр, недбало зсунутий набакир, був воістину своєрідним взірцем і дивом — без жодної пилинки, з ідеально гладким переливчастим ворсом, він здавався намальованим; таке саме враження справляло й обличчя цієї вищої істоти, що було ніби виліплене з найтоншого воску. Те обличчя було ніжно-рожеве, з миґдалеподібними, темно підведеними очима, з коротким прямим носом, напрочуд чітко окресленим кораловим ротом і абсолютно симетричними вусиками, що здавалися намальованими тонким пензликом над злегка зігнутою верхньою губою. Пружно похитуючись, — у щоденному житті такого п'яного навряд чи побачиш, — він віддав ціпок і капелюх лакеєві, скинув йому на руки свою крилатку й постав перед нами у фраку й накрохмаленій манишці, на дрібних складочках якої виблискували діамантові запонки. Базікаючи і заливаючись сріблястим сміхом, він зняв рукавички, й руки у нього виявилися білими, як борошно, а долоні так само рожевими, як і обличчя. Стоячи біля рампи, він потихеньку заспівав перший куплет пісеньки, в якій говорилося про дивовижно легке й веселе життя аташе й гуляки, потім, блаженно розкинувши руки й поклацуючи пальцями, він у танці перенісся на протилежний бік сцени, проспівав там другий куплет і відступив назад, аби у відповідь на оплески знову наблизитися до рампи й заспівати втретє вже над самою суфлерською будкою. Закінчивши куплети, він з чарівною безтурботністю долучився до подій у п'єсі. За сюжетом він був дуже багатий, від чого його образ ставав ще принадніший. По ходу дії він з'являвся у щораз нових туалетах: у білосніжному спортивному костюмі з червоним поясом, у розкішному фантазійному мундирі, за якихось особливо делікатних і неймовірно комічних обставин — навіть у кальсонах з блакитного шовку. Він увесь час опинявся в ризикованих, веселих, надзвичайно складних і заплутаних ситуаціях: біля ніг герцоґині, за пишною вечерею з шампанським у товаристві двох розкішних дів радости, з пістолетом у високо піднятій руці, готовий до дуелі з недорікуватим суперником. І жодна з цих елеґантних пригод не позначилася на його бездоганній зовнішності: не пом'ялися ідеально запрасовані складки на штанях, не побляк блиск циліндра, не розчервонілося недоречно його рожеве обличчя. Зв'язаний і водночас окрилений музичним супроводом і театральними умовностями, він тримався невимушено, вільно, зухвало, ще й без найменшого нальоту сірої буденщини. Здавалось, його тіло до глибини душі пронизане тими чарами, які можна визначити лише таким невизначеним словом як «талант» й, очевидно, давало йому не менше радости, ніж нам усім. Дивитися, як він береться за срібний набалдашник ціпка або запихає обидві руки до кишень, було справжньою насолодою; його самовпевнена манера вставати з крісла, кланятися, відходити від рампи й знову наближатися до неї сповнювала життєвою радістю всі серця. Так, так, саме таким він був: Мюллер-Розе ширив навколо себе радість життя, адже якими іншими словами можна описати те солодко-хворобливе відчуття заздрости, збудження, надії й любовного потягу, що його відчуває людина від споглядання краси, талану й досконалости. Публіка в партері — то були переважно бюрґери та їхні дружини, комівояжери, службовці-першорічники, молоденькі дівчата, тож, хоч як я був захоплений тим, що відбувалося на сцені, мені таки вистачило самовладання й цікавости, аби зрідка позирати на обличчя сусідів, щоб, порівнюючи власні враження, бачити, як усе це на них діє. Вираз їхніх облич був блаженно-безглуздий. На всіх устах грала однакова тупувато-самозабутня усмішка, хіба що на обличчях дівчат усмішка була ніжніша й збудженіша, у жінок була більш млосна, розслаблена й захоплена, а чоло віки усміхались розчулено, з тією заохочувальною доброзичливістю, з якою простакуваті батьки дивляться на своїх успішних синів, які пішли дуже далеко порівняно з ними, живуть тепер зовсім інакше й ніби втілюють у життя їхні власні юнацькі мрії. А щодо комівояжерів і першорічників, то на їхніх обличчях усе було навстіж: роздуті ніздрі, широко розплющені очі, роззявлені роти. Та вони теж усміхались. «А що, якби ми стояли в кальсонах там на підвищенні, добрий був би в нас вигляд, — здавалося, говорили їхні усмішки. — А як він сміливо поводиться з цими розкішними дівами радости!» Коли Мюллер-Розе зникав зі сцени, всі плечі опускалися, і здавалось, що нараз глядачів полишає сила. А коли Мюллер-Розе з піднятою рукою, тримаючи високу ноту, стрімким і переможним кроком ішов з глибини сцени до рампи, всі груди так бурхливо здіймалися йому назустріч, що ліфи на жіночих сукнях тріщали по швах. Так, усе це юрмисько людей було схоже на велитенську темну зграю нічної машкари, що німо, сліпо й захоплено прямує на сяйво полум'я.
Мій батько був нагорі блаженства. За французьким звичаєм, він прихопив із собою в залу ціпок і капелюх. Капелюха він надів, тільки-но опустилася завіса, а за допомогою ціпка взяв участь у шаленій овації: він довго і голосно стукотів нею об підлогу. «C'est еpatant!» — повторював він ледь чутним, розслабленим голосом. Але після вистави, вже у фойє, де навколо нас юрмилися сп'янілі й розчулені комівояжери, які прагнули наслідувати ходу героя вечора, його манеру говорити, тримати ціпок і навіть розглядати свої червоні руки, батько раптом звернувся до мене:
- Ходімо! Треба хоч привітатися з ним. Ми з Мюллером, слава богу, добрі приятелі. Він буде радий знову побачити мене. Матері й сестрі було наказано чекати нас у вестибюлі, й ми вдвох вирушили вітати Мюллера-Розе. Шлях наш пролягав через найближчу до сцени і вже темну директорську ложу, звідки залізні дверцята вели за лаштунки. Неосвітленою сценою, ніби примари, снували театральні робітники. Нам трапилась якась мініатюрна особа в червоній лівреї, що грала у виставі хлопчика-ліфтера, вона стояла в роздумах, притулившись до стіни; мій бідний батько жартівливо вщипнув її за найширше місце фіґури й запитав, як пройти до вбиральні Мюллера-Розе. Вона сердито тицьнула пальцем кудись углиб лаштунків. Ми пройшли побіленим коридором, в задушливому повітрі якого з маленьких пальників пломінцями палахкотів газ. Лайка, сміх і обривки розмов долинали сюди з багатьох дверей, і батько, сміючись, коротким рухом великого пальця вказував мені на ці вияви життя. Ми дійшли до останніх дверей на вузькій поперечній стіні коридору. Батько постукав і прислухався. Зсередини відповіли чи то «хто там», чи то «якого біса» — не пригадаю точно, що саме вимовив той гучний і не надто чемний голос. «Можна зайти?» — поспитав батько, йому порадили зробити щось інше, що саме, я все ж не ризикую повторити на цих сторінках. Батько ніяково хихикнув і сказав:
- Мюллер, це я, Круль, Енґельберт Круль. Сподіваюся, мені буде
