їв квашену капусту. Борис думав: «Не люблю квашеної капусти». Йому хотілося дізнатися, що ж принесли танцівниці з «Ла Ява»: якусь брунатну страву, на взір смаковиту. На скатерці була пляма від червоного вина. Гарна пляма, в цьому місці скатерка була неначе з єдвабу; Лола посипала це місце сіллю, вона дбайливо ставилася до речей. Сіль зробилася рожева. Неправда, що сіль всотує плями. Він мало не сказав Лолі, що сіль не всотає цю пляму… Та для цього треба було заговорити, а Борис почував, що говорити не годен. Лола була поруч, зморена і геть розпашіла, та Борис не міг і слова промовити, голос його був мертвий. «Отаким би я був, якби зробився німий». Його охоплювала млосна знемога, голос витав у глибині горла, м'який, неначе вата, от тільки не міг вирватися назовні, він був мертвий. Борис подумав: «Я дуже люблю Делярю» і вельми втішився. Він утішився б іще дужче, якби не відчував усеньким своїм лівим боком, від скроні до стегна, що на нього дивиться Лола. Певна ж річ, цей погляд був жагучий. Лола не могла дивитися на нього інакше. Це трохи обтяжувало його, бо жагучі погляди вимагають у відповідь люб'язних жестів або усмішок; а Борис не міг і пальцем поворухнути. Він почувався паралізованим. Звичайно, це не мало великого значення: йому не треба було бачити погляд Лоли — він його вгадував, та, врешті, це була його справа. Сидячи в отакій позиції, з чубом, що спадає на очі, він геть не бачив Лолу, і міг припустити, що вона дивиться в залу, на людей. Борисові не хотілося спати, він почував себе радше збуджено, бо знав у цій залі всіх; він побачив рожевий язик неґра; Борис поважав цього неґра: якось той роззувся, взяв пальцями ноги сірникову коробку, витяг звідтіля сірника, запалив — і все це ногами. «Пречудовий чолов'яга, — захоплено подумав Борис. — от якби всі вміли користуватися ногами, як руками». Його лівий бік болів од того, що на нього дивилися: він знав, що надходить момент, коли Лола поспитається: «Про що ти думаєш»? Він геть нездатен був одсунути це запитання на пізніш, від нього це не залежало: Лола поставить його з якоюсь фатальною неухильністю. В Бориса було таке враження, ніби він упивається крихітним відтинком часу, незмірно дорогим і коштовним. По суті, це було радше приємно: Борис бачив скатерку, бачив Лолин келишок (Лола не їла; вона ніколи не вечеряла перед виступом на естраді). Вона випила «Шато Ґрюо», вона дуже стежила за собою, обходилася без багатьох маленьких утіх, тому що страх як боялася постаріти. В келишку іще зоставалося трохи вина, воно скидалося на запилену кров. Джаз почав грати «If moon turns green», і Борис подумав: «А я зміг би заспівати цю мелодію»? Добре було б прогулятися в місячну ніч вулицею Піґаль, насвистуючи якусь пісеньку. Делярю якось йому сказав: «Ви свищете, немов порося». Борис подумки зареготався й подумав: «От же ж йолоп»! Його переповнювала приязнь до Матьє. Не обертаючи голови, він зиркнув убік і вздрів тяжкий погляд Лоли з-під розкішного рудого пасма кіс. По суті, цей погляд можна легко витерпіти. Досить було звикнути до того особливого пашіння, од якого шаріється обличчя, коли відчуваєш, що на тебе хтось палко дивиться. Борис покірно віддавав Лолиним поглядам усе своє тіло, свою худу потилицю і неуважний профіль, який вона так любила; лише такою ціною міг він глибоко заховатися глибоко у собі і перейматися своїми приємними й незначними думками.
— Про що ти думаєш? — спиталася Лола.
— Ні про що.
— Люди завжди про щось думають.
— Я думав ні про що, — відказав Борис.
— Навіть не про те, що тобі подобається мелодія, яку вони виконують, і ти хотів би навчитися чечітки?
— Так, про щось подібне.
— От бачиш. Чому ж ти не кажеш мені про це? Я ж хочу знати все, про що ти думаєш.
— Про це не кажуть, воно не має значення.
— Не має значення! Наче язик у тебе лише для того, щоб говорити про філософію зі своїм професором.
Він глянув на неї й посміхнувся: «Я люблю її, бо вона руда і має вигляд не такої вже й молодої».
— Чудний ти хлопчина, — сказала Лола.
Борис кліпнув і благально подивився на неї. Він не любив, щоб із ним про нього балакали; йому завжди було незручно, він губився. Лола здавалася розгніваною, та це було просто через те, що вона гаряче його любила і мучилася через нього. Траплялися такі моменти, коли воно було дужче від неї, вона без причини непокоїлася, розгублено дивилася на нього, не знала, що з собою робити, і її руки самі метушилися від хвилювання. Спочатку Борис дивувався, та потім звик. Лола поклала долоню йому на голову.
— Я все питаю себе, що там усередині, — мовила вона. — Воно мене лякає.
— Чому б це? Клянуся, там усе невинне, — зі сміхом сказав Борис.
— Та воно так, але як би тобі сказати… воно приходить саме, я тут ні при чому, кожна твоя думка — це маленька втеча. — Вона скуйовдила йому чуба.
— Не задирай мою чуприну, — сказав Борис. — Не люблю, коли мені відкривають лоба.
Він узяв її руку, легенько погладив і поклав на стіл.
— Ти тут, ти такий ніжний, — сказала Лола, — здається, ніби ти зі мною, а потім зненацька нікого нема, і я питаю себе, куди ти подівся.
— Та тут я.
Лола дивилася на нього зблизька. На її блідому виду читалася сумовита великодушність, саме такий вигляд був у неї, коли вона співала пісню «Люди з обдертою шкірою». Вона випинала вуста, величезні вуста з опущеними кутиками, які він так любив наприпочатку. Одколи він відчув їх на своїх губах, вони вражали його своєю вогкою й гарячковою голістю на цій прегарній гіпсовій машкарі. Тепер він віддавав перевагу Лолиній шкірі, вона була така біла, що здавалася несправжньою. Лола несміливо поспитала:
— Ти… ти не сумуєш за мною?
— Я ніколи не сумую.
Лола зітхнула, і Борис вдоволено подумав: «Це так цікаво, що вона виглядає немолодою, вона ніколи не говорить про свій вік, але таки напевне їй десь років із сорок». Він полюбляв, щоб люди, котрі були приязні до нього, мали вигляд немолодих, це заспокоювало його. Ба більше, це надавало їм якоїсь тривожної тендітности, що попервах не помічалася, бо шкіра в них була наче видублена. Йому захотілося поцілувати схвильоване обличчя Лоли, він подумав, що вона геть вичерпалася, що життя її не склалося й що вона
