Читати книгу - "Забуття"

звернувся до публіки депутат віденського парламенту, і вщерть набита зала вибухнула оваціями. Після того на сцену вийшла підданка Російської імперії, яка й собі, хоч дуже тихо, заговорила українською. Міський голова Трегубов стривожено підскочив і, блідий як смерть, нагадав, що українською будь-які привітання заборонені. Публіка заревіла. Чільний український письменник Михайло Коцюбинський підійшов до Трегубова і вручив йому обкладинку від своєї промови (саму промову — ні, бо вона написана забороненою мовою), після чого демонстративно покинув залу. Так само вчинила решта промовців. Глядачі підтримали протест, і за лічені хвилини вщерть набита зала спорожніла.

Міністра внутрішніх справ Російської імперії Плеве, автора заборони української мови на час полтавських заходів, уже через кілька місяців після описаних подій уб’ють російські терористи — так само, як і його попередника. Одночасно терористична група «Оборона України» спробує підірвати пам’ятник Пушкіну в Харкові, але чомусь ніхто у цьому злочині не розгледить прицільної і вишуканої помсти за його полтавського колегу.

Увесь український світ неабияк розхвилювався. Шпальти газет рясніли спогадами очевидців. Кожен, хто був у Полтаві, розповідав про незабутні враження, величезне одухотворення та відчуття небувалої солідарності. Професор Лепкий з такої знаменної нагоди влаштував у себе наприкінці листопада святочну вечерю, на яку запросив найближчих друзів та деяких лояльних до українців місцевих поляків. Саме з ними вже після півночі, коли дружина професора давно спала, зав’язалася неприємна суперечка, яку розпочав раніше мовчазний і погідливий студент Липинський.

— Це дивовижний акт перемоги громади над деспотизмом, — пристрасно прокоментував він подію, на що хтось менш романтичний зауважив, що все це могло бути не закономірністю, а чистою випадковістю.

— Українська громада — стадо наївних овець, якими керують вовки. Вона слабка і безпомічна, бо не має своїх лідерів.

— Нові лідери підростають! Ми мусимо стати цими лідерами! — вигукнув Липинський.

— Не смішіть, пане Липинський. Вас, поляка, українська громада першого здасть вовкам. Або з’їсть сама. Українські вівці ще ті м’ясоїди.

Липинський замовк на деякий час, але коли в кімнаті знову притихло, сказав несподівано:

— Польська інтеліґенція України не має іншого виходу, аніж як підтримати неминуче становлення української держави.

Присутні поляки, чоловіки у віці, оторопіли. На подібні твердження братів-українців вони мовчки всміхалися б і кивали головами, але стерпіти таке з уст собі подібного їм не дозволяв гонор.

— Молодий чоловіче, — почав один із них, — які дурниці ви говорите. Нехай мені вибачить шановний господар цього дому, але щоб українська держава була, замало одного пам’ятника в провінційному містечку, ви не вважаєте?

Липинський немовби цього й чекав.

— Пам’ятник — це початок, українське відродження неминуче.

— Ви провидець?

— Не треба бути провидцем, щоб передбачити очевидні речі, вже давно підтверджені історією. Українці, розділені між кайзером і царем, опинилися в ситуації, коли мусять або здатися і загинути як народ, або повстати. В історії немає жодного прикладу того, щоб якийсь народ здався з власної волі. Український народ не виняток і здаватися без бою не буде. Він переживав подібне в середині XVII століття і спромігся на визвольну війну, яку, між іншим, очолив саме український поляк Богдан Хмельницький.

— Український поляк? Пхе! Не існує такого поняття.

— А ви гляньте на мене, — парирував Липинський. — Чи я існую? Бо я — український поляк. Моя мова польська, а віра — католицька. Ані від мови, ані від віри я не відмовився і не відмовлюся. Проте чую себе зобов’язаним у момент повстання українського народу стати на його бік. Це не романтичні переконання, як багато хто думає, це справа логіки та політичної доцільності.

— У Польщі таких, як ви, пане Липинський, називають ренеґатами.

Липинський спалахнув і скочив з місця.

— Ренеґат зраджує своїх, а я своїх не зраджую, і вам не вдасться мене в цьому переконати. Чи був ренеґатом Богдан Хмельницький, син польського старости, піднімаючи проти польської корони політичну революцію нечуваних масштабів? Чи був він ренеґатом, спричинившись до загибелі польської і до постання української козацької держави у XVII столітті? Хмельницький, як і я тепер, розумів її історичну необхідність. Свої — це ті, що живуть поруч із тобою. Спільна земля робить людей спільниками, а не мова чи релігія.

Обурені поляки не попрощавшись розійшлися по домівках. Гасу в світильниках залишалося на самому дні, знадвору через шпари у вікнах пробивався крижаний вітер.

— Ви мужній чоловік, — мовив професор, щоб розвести густу тишу. Липинський забився у фотель і не ворушився, ніби боявся, щоб світ, який він щойно з нічого для себе створив, не виявився мертвонародженим. На якусь мить здалося, що він уже жалкує про кожне виголошене слово і тепер нічого не хотів би більше, аніж забратися з цієї тонкої ламкої криги геть. Так далеко він ще ніколи не заходив.

— Ви перший поляк, від якого я чую щось подібне, — Лепкий розлив у кришталеві чарки пахучу прозору рідину, — Marille, абрикосівка, друзі передали з Відня, зараз якраз те, що треба.

Липинський відсунув чарку.

— Велике спасибі, пане професоре, але я уникаю міцних напоїв. Після них мені цілу ніч бракує віддиху.

Він підвівся, даючи зрозуміти, що вже хоче йти. Миттєва слабкість минула. На обличчі Липинського тепер проступала жорстка холодність, відмежованість, як у добровольця, що вже за самим визначенням не має права на дезертирство. Вдягаючись, він сказав:

— Я вам дуже дякую за вечір, мабуть, ціле своє життя його пам’ятатиму.

— Не впадайте в крайнощі, дорогий мій товаришу, ось моя вам порада.

Лепкий теж підвівся. Вони стояли один навпроти одного, майже одного зросту, обійнялись.

— Знаєте, пане професоре, мені оце «не впадайте в крайнощі» завжди було якесь неприємне. Я не сумніваюся, що ви бажаєте мені самого тільки доброго, в жодному разі не хочу образити вас різкими словами. Але кажу, як думаю. У крайнощі не впадають тільки лукаві і боягузи. А людина гідна віддається ділу, заради якого живе, повністю, не шкодуючи ані себе, ані інших.

— Ваша рація, пане Липинський, я прошу вибачення і забираю свою пораду назад. Хотів зменшити напругу, але бачу, що з вами треба пильно слідкувати за язиком. Ви, як зачуєте фальш, вгризаєтесь у горло, ніби тигр.

Липинський одягнув каракулевий півшубок, попрощався і вийшов у морозну ніч. Рухався як приблуда, нічого навколо не помічаючи. Протягом трьох років навчання у Кракові він мешкав у готелі Polski поруч із міським арсеналом, що його родина Чарторийських нещодавно викупила для своїх бездонних архівів. Де б не був, Липинський завжди винаймав помешкання якомога ближче до джерел інформації.

Одну з трьох кімнат у готелі, невеликому, але пишному і доволі дорогому, на його прохання заставили етажерками, щоб було