Читати книгу - "Джерело"

Коли Кітінґа запросили виступити, він упевнено підвівся. Не міг видати страху, проте не мав що сказати про архітектуру. Але він таки говорив, високо здійнявши голову, як рівний серед рівних, лише ледь вагаючись, так, щоб жодна відома людина із присутніх тут не відчула себе зневаженою. Він пригадував, що казав: «Архітектура — це велике мистецтво… з поглядом, спрямованим у майбутнє, з почуттям благоговіння до минулого у наших серцях… з усіх ремесел найважливіше у соціальному сенсі… і, як сказала сьогодні людина, яка стала нашим натхненником, три вічних цінності — це Істина, Любов і Краса…».

Потім у коридорі, в галасливому сум'ятті прощань, якийсь хлопець ухопив Кітінґа за плечі та прошепотів: «Біжи додому і швиденько скинь оці святкові лахи, Піте, сьогодні увечері на нас чекає Бостон, тільки наша тусовка; я заїду по тебе за годину». Тед Шлінкер умовляв його: «Звісно, ти поїдеш, Піте. Без тебе ніякої забави. Ну й вітаю тебе, і таке інше. Без образ. Нехай перемагає найсильніший». Кітінґ обійняв Шлінкера за плечі; його очі сяяли щирою теплотою, начебто Шлінкер був його найдорожчим приятелем. Він сказав: «Теде, старий, дякую. Я справді почуваюся жахливо через цю медаль Гільдії архітекторів — думаю, що саме ти її заслужив, але ніколи не можна передбачити, що спаде на думку цим стариганам». І ось уже Кітінґ іде додому в теплому присмерку, ламаючи голову, як втекти на ніч від матері.

Мати, думав він, чимало зробила для нього. Як сама часто повторювала, вона була освіченою пані; проте тяжко гарувала і змушена була тримати квартирантів у будинку — небачений учинок у її родині.

Його батько мав крамничку канцелярських товарів у Стентоні. Дванадцять років тому нові часи поклали край цьому бізнесу, а грижа покінчила з Пітером Кітінґом-старшим. Луїза Кітінґ залишилася з будинком, розташованим наприкінці респектабельної вулиці, щорічною страховою рентою, що акуратно її поповнювала — вона за цим пильнувала, та із сином. Рента була скромненька, та завдяки квартирантам і власній заповзятливості місіс Кітінґ давала собі раду. Влітку їй допомагав син, підробляючи адміністратором у готелях або позуючи для реклами. Її син, постановила місіс Кітінґ, посяде належне місце у світі, й вона вчепилася за цю мету так м'яко, так невблаганно, наче п'явка… Смішно, пригадав Кітінґ, колись він хотів стати художником. Але саме його мати обрала найкраще поле діяльності для його митецького хисту. «Архітектура, — сказала вона, — це така шанована професія. Окрім того, ти познайомишся з найкращими людьми». Саме мати підштовхнула його до цього фаху, а він навіть не пригадував коли і як це сталося. Смішно, думав Кітінґ, він не згадував про юнацькі прагнення роками. Дивно, що ця згадка йому дошкуляє зараз. Добре, цей вечір і призначений, щоб згадати — і забути назавжди.

Архітектори, розмірковував він, завжди розбудовують блискучу кар'єру. А опинившись на вершині, чи падають вони вниз? Раптом він згадав Генрі Камерона; двадцять років тому він будував хмарочоси; нині це старий пияка, бюро якого розташоване десь на околиці. Кітінґ стенув плечима і пришвидшив крок.

Ідучи, він гадав, чи дивляться на нього люди. Вдивлявся у прямокутники освітлених вікон; іноді фіранка ворушилася і чиясь голова тулилася до вікна. Він намагався вгадати, чи хоче та людина побачити, як він іде; якщо й ні, то одного дня це зміниться — вони дивитимуться всі.

Коли Кітінґ підійшов до будинку, Говард Рорк сидів на ґанку. Юнак притулився спиною до сходинок, опершись на лікті та випроставши ноги. Кручені паничі спиналися колонами ґанку вгору, наче завіса між будинком і світлом ліхтаря на розі.

Куля вуличного ліхтаря у весняному нічному повітрі здавалася дивовижною. Вона робила вулицю темнішою і потьмянілою; висіла самотньою продуховиною, приховуючи від погляду все, крім кількох гілок із рясним листям, застиглим на краях цієї проріхи. Ця маленька підказка переростала в переконання, що в темряві немає нічого, крім потоку листків. Скляна куля світла робила листя живішим; вона забрала в нього колір і обіцяла, що за денного світла воно стане зеленіше, ніж будь-коли; вона примушувала заплющити очі й здобутися на нове відчуття, не запах і не дотик, а все разом — усвідомлення весни і простору.

Кітінґ зупинився, упізнавши несосвітенно руде волосся у темряві на ґанку. Це була єдина людина, яку він хотів бачити сьогодні ввечері. Він утішився, що застав Рорка на самоті, і трохи боявся цього.

— Вітаю, Пітере, — мовив Рорк.

— О… О дякую… — Кітінґ здивувався, що відчуває від цього вітання більше задоволення, ніж від усіх, почутих сьогодні. Він ніяково втішився і подумки обізвав себе за це дурнем. — Тобто… Чи ти знаєш, що… — Він різко додав: — Мати сказала тобі?

— Сказала.

— Вона не мала цього робити.

— Чому б і ні?

— Послухай, Говарде, ти знаєш, що мені страшенно шкода через твоє…

Рорк відкинув голову і глянув на нього.

— Забудь, — сказав він.

— Я… хочу дещо обговорити з тобою, Говарде. І попросити твоєї поради. Не заперечуєш, якщо я тут сяду?

— Про що йдеться?

Кітінґ умостився на сходи поруч із ним. У присутності Рорка він не міг грати жодної ролі. Окрім того, зараз він і не хотів удавати когось іншого. Він почув шелест листочка, що падав на землю; це був тонкий, прозорий, весняний звук.

Цієї миті він відчував, що прив'язався до Рорка; ця прив'язаність містила біль, подив і безпорадність.

— Ти не думатимеш, — лагідно і цілком щиро мовив Кітінґ, — що це жахливо з мого боку? Обговорювати мої справи, коли тебе щойно?..

— Я ж сказав, забудь про це. Що таке?

— Знаєш, — несподівано прямодушно навіть для себе сказав Кітінґ, — я часто вважав тебе божевільним. Але я знаю, як багато ти знаєш про це — я про архітектуру — такого, про що оті дурні ніколи не знали. І я знаю, що ти любиш її, як вони ніколи не полюблять.

— І?

— Гаразд, не знаю, чому я повинен був прийти до тебе, але — Говарде, я ніколи цього не казав, однак твоя думка важить для мене більше, ніж деканова — я, можливо, дослухаюся до його поради, але твоя думка просто важливіша для мене, не знаю чому. Навіть не знаю, навіщо я це кажу.

Рорк повернувся до нього, глянув і розреготався. Це був молодий, доброзичливий, дружній сміх, який можна було почути від Рорка так рідко, що Кітінґові здалося, ніби хтось підбадьорливо взяв його за руку; і він забув, що на нього чекає вечірка в Бостоні.

— Давай, — сказав Рорк, — ти ж