Читати книгу - "Оповіді визволителя"

він лише скімлить. На шум метушні до дверей нашої камери повільно наближаються кроки вивідного. Його байдуже око споглядає те, що відбувається, і кроки так само повільно видаляються. Вивідний — свій брат-курсант; напевно, сам не раз сидів. Він нас розуміє і в цьому питанні повністю з нами солідарний. Він і сам би не проти увійти до камери та прикластися разок-другий, тільки от не дозволено це, аби конвой руки розпускав! Забороняється це.

Зараз, напевно, година п’ята ранку. До підйому хвилин тридцять залишилося. Найважчий час. Ой, не витримаю! Здається, всі камери вже прокинулися. Напевно, зараз у всіх камерах б’ють тих, хто виявився найгіршим на тактиці чи на роботі, на вечірній перевірці чи при відбою.

* * *

Перший ранок на губі, як чекали ми тебе! Так поети чекають сходу сонця. Тільки у нас нетерпіння більше, ніж у поетів.

Ніколи в житті я не бігав так швидко, як під час першого ранкового оправлення. Несуться повз мене стіни, підлоги і сходи, обличчя вивідних і конвойних. І тільки одна думка в голові: «Встигнути б!» Ніщо не може мене відволікти від цієї думки, навіть чиєсь зовсім знайоме обличчя і малинові мотострілецькі погони, які промчали мені назустріч. І тільки повернувшись до камери і віддихавшись трохи, здогадуюся, що бачив в коридорі такого ж губаря, як і я сам. Він біг з оправлення. Цей курсант — один з тих перволітків, які змінили нас на КПП після нашого арешту, а це може означати лише одне: Володимир Пилипович Чиж, генерал-полковник і заступник командувача округом, в’їжджаючи в училище, заарештував нас, а через годину, виїжджаючи з училища, заарештував тих, хто нас змінив.

Суровим був генерал-полковник. Шкода тільки, що, крім того, як йому особисто віддають почесті, він більше ніякими питаннями не цікавився.

Повернення з комунізму

Київська гарнізонна гауптвахта 29 березня 1966 року

1

З мільярдів людей, які населяють нашу грішну землю, я — один з небагатьох, хто побував у цьому комунізмі і, дякувати Богу, повернувся звідти цілим і неушкодженим.

А сталося це так. На губі під час ранкового розводу єфрейтор Алексєєв, тицяючи брудним пальцем в наші засмальцьовані гімнастерки, скоромовкою оголосив:

— Ти, ти, ти і ти — об’єкт вісім.

Це означає — на танковий завод, вантажити зношені траки: виснажлива робота і абсолютно нездійсненні норми.

— Ти, ти, ти і ось ці десять — об’єкт двадцять сім.

Це залізнична станція, розвантаження ешелонів зі снарядами — мабуть, ще гірше.

Конвой відразу ж забирає своїх підопічних губарів і веде до машини на завантаження.

— Ти, ти, ти і ось ці — об’єкт сто десять.

Це зовсім погано. Це нафтобаза. Очищення зсередини величезних резервуарів. Так просякнеш бензином, гасом і іншою гидотою, що потім неможливо ні їсти, ні спати, і голова розколюється від болю. Інший одяг не видають, і миття на губі немає. Та сьогодні, здається, пронесло.

Єфрейтор наближається. Куди ж нас сьогодні?

— Ти, ти і ось ці троє — об’єкт дванадцять.

Куди ж це?

Нас відвели вбік, конвойний записав наші прізвища, дав звичайні десять секунд на завантаження в машину, і ми, як гончі пси, легкі та швидкі, влетіли під брезентовий тент новенького «газика».

Поки конвойний розписувався за наші душі, я штовхнув ліктем миршавого курсанта з артилерійськими емблемами, мабуть, найдосвідченішого з-поміж нас, який, почувши цифру «дванадцять», помітно зажурився.

— Куди це?

— В комунізм, до Салтичихи, — швидко прошепотів він і так само, пошепки, вагомо виматюкався.

Почувши це, я також виматюкався: кожен знає, що гірше за комунізм нічого на світі не буває. Про комунізм я чув багато і про Салтичиху також, однак просто не знав, що це називається «Об’єкт 12».

Конвойний, гепнувши автоматом, перестрибнув через борт, і наш «газик», пару раз чхнувши бензиновим перегаром і струснувши разок для порядку, покотив гладенькою дореволюційною бруківкою прямо до світлого майбутнього.

2

Комунізм знаходився на північно-західній околиці найдавнішої слов’янської столиці — матері міст руських, півторатисячолітнього града Києва. І хоча він займає солідний шматок української землі, побачити його або навіть його чотириметрові бетонні паркани непосвяченому просто неможливо. Комунізм захований в глухому сосновому бору і з усіх боків оточений військовими об’єктами — базами, складами, сховищами. І щоб глянути тільки на паркани комунізму, доведеться спочатку пролізти на військову базу, яку охороняє невсипуща стража з кулеметами та ланцюгові пси.

Наш ГАЗ-66 котив тим часом Брест-Литовським шосе. Минувши останні будинки, швидко прошмигнув в нічим не примітний проїзд між двома зеленими парканами, ігноруючи вимоги дорожнього знаку «В’їзд заборонений», встановленого на в’їзді. Тут все було влаштоване, як і скрізь у нас: всім категорично заборонено, та комусь можна.

Хвилин через п’ять ГАЗ-66 уперся в сірі дерев’яні нефарбовані ворота, які абсолютно не нагадували вхід до світлого завтра. Ворота відкрилися перед нами і, пропустивши нас, негайно зачинилися. Ми опинилися в пастці: з двох сторін високі, по п’ять метрів, стіни, ззаду дерев’яні, та, видно, міцні ворота, попереду — ворота залізні, ще міцніші. Звідкись виринули лейтенант і двоє солдатів з автоматами, швидко порахували нас, заглянули до кузова, в мотор і під машину, перевірили документи водія та конвойного. Зелена сталева стінка перед нами здригнулася і плавно відійшла ліворуч, відкривши панораму соснового бору, прорізаного широкою та гладенькою, ніби злітна смуга аеродрому, дорогою. За сталевими воротами я очікував побачити все що завгодно, та тільки не суцільний ліс.

Праворуч і ліворуч серед сосен миготіли величезні бетонні коробки сховищ і складів, засипані зверху землею і густо зарослі колючим чагарником. Через кілька хвилин ми знову зупинилися біля немислимо високого бетонного паркану. Процедура повторилася: перші ворота, бетонна пастка, перевірка документів, другі ворота і знову пряма гладка дорога в лісі, тільки склади більше не траплялися.

Нарешті, ми зупинилися біля смугастого шлагбаума, який охороняли двійко вартових. В обидва боки від шлагбаума в ліс тягнувся дротяний паркан, уздовж якого нишпорили сірі вартові пси. Багато в своєму житті я бачив всяких собак, а ці чимось вразили мене. Лише значно пізніше я зрозумів, що всякий ланцюгової пес в люті рве ланцюг і хрипить, надриваючись, ці ж люті тварюки були безмовними. Вони не гавкали, а лише шипіли, захлинаючись слиною і шаленою люттю. На те, видно, вона й вартова собака, щоб гавкати лише у випадках, передбачених статутом.

ГАЗ-66, подолавши останню перешкоду, зупинився перед величезною, 6-7 метрів заввишки,