Читати книгу - "Мольфар"

* * *

Я, власне, сьогодні прийшла до висновку, що земне життя не має ніякого сенсу. І світ не вартує того, аби за ним побиватися чи за нього боротися…

Я лежу на дивані — і у моє вікно видно клаптик неба. В хаті тихо, — сьогодні нарешті мій день. Дочка із зятем пішли в гості, я сама собі господиня. І я слухаю тишу…

Я так давно мріяла про це… Мріяла про день, коли мені не треба буде нікуди поспішати, за мною ніхто не дзвонитиме, я не буду безконечно мити посуд на кухні. Прати онукові колготки, читати малому книжки, з кимось щось обговорювати…

Діти живуть своїм життям. І їм дуже сподобалося сприймати мене нарешті як відпрацьований для власного життя непотріб: яке в мене може бути власне життя? Забрати дітей зі школи, відвести в басейн, купити продукти, зварити їсти, прибрати…

У мене нема ніяких справ! Я зовсім вільна — то треба мою волю чимось конкретним заповнити…

Всі за, тільки моє серце виє ночами, як одинокий вовк у клітці…

Я дуже втомилася. І я ні за чим не шкодую. Я настільки ні за чим не шкодую, що тільки відсутність радості від споглядання осіннього неба за вікном вказує на те, що зі мною щось негаразд…

* * *

Людина має жити в радості. Я перечитую „Євангеліє“ щодня і відкриваю для себе все нові спалахи Христового слова. Мабуть, правильно, що цей світ не вартує того, аби за нього чіплятися. Бо людині насправді так мало треба. Але саме тому вона мала би кожну хвилину життя проживати з усією повнотою і радістю, — з усвідомленням того, що ніщо у цьому світі не вартує її сліз, що вона готова кожної миті легко і з вдячністю відійти… Легко і з радістю…

О, знову сльози підперли очі. Стоять під зіницями, як дев’ятий вал, а назовні не виходять… як мені хочеться плакати…

* * *

Сни — це зовсім інша держава, в якій ти проживаєш ще одне життя. Колись я начиталася Юнга і почала спостерігати за своїми снами. Я могла би описати міста, вулиці, будинки, городи, котрі були знайомі лише у снах. З певного часу я навчилася систематизувати сни, майже вгадувала, котрі із них сповняться, а котрі — ні. Але я навіть не підозрювала, що прийде час, коли я чекатиму сну, аби відчути себе хоч трішки щасливою…

У снах я зустрічалася з тобою. Ти був зовсім не таким, як в реальному житті: ми бігали босоніж по зеленій траві, ти стояв з оберемком квітів під моїм вікном. Ти говорив дуже рідко — але не було потреби говорити. Якби зняти фільм про нас за моїми снами, то він виглядав би символічною феєрією: ми сидимо за довгим столом — і твоя мати входить з великою білою мискою, в котрій розведена густа біла маса: напевно, це молоко з мукою. Вона мовчки підходить до мене і малює корону на моїй голові. Це якесь магічне помазання… Далі ти відходиш довгою дорогою, а я піднімаюсь на височенну стрімку гору, засіяну юною зеленою травою. На цій горі височів хрест, — я бачила його знизу, але коли я наближаюся до краю гори, де він височів, то бачу лише купу перетлілої деревини…

Мені сняться казкові замки, з яких ти мене визволяєш, а іноді ти снишся мені як підступник, котрий лезом розтинає мою долоню, — і я з усієї сили затискаю її, щоб зупинити кров…

Дивно, вже пройшло більше п’ятнадцяти літ, відколи ми розійшлися, а Доля не виводить на шахівницю нових фігур. Все наче механічно прокручується, як мелодія в „катеринці“. Все, що зовні мене. А я вже стала зовсім іншою. Я ще не знаю, що зі мною відбулося. Але почуваю себе, як личинка в коконі…

Я маю народитися… Я переживаю породільні муки власного народження…

* * *

Одна жінка, з якою мені дозволили поспілкуватися в камері попереднього ув’язнення, була засуджена на довічне ув’язнення за вбивство своєї свекрухи. Це була маленька, нічим не примітна жінка з багатої сім’ї, котра ніде не працювала, її дітей доглядала саме свекруха. Свекруха, котра дала тій бідолашній усе: вона влаштувала свого сина на добру роботу, купила молодим будинок, взялася виховувати дітей з допомогою няні. Невістка купалася в розкошах.

Вона сказала мені, зіщулившись: „Нарешті в мене перестало боліти серце… Ви не уявляєте, як це нестерпно — коли безперервно болить, а ти нічого у власному житті не вирішуєш…“

Не знаю, чому це мені пригадалося. Я тоді довго роздумувала над тим, наскільки людина не може передбачити саму себе, свої вчинки і мотиви. Коли я дивилась на маленьку зацьковану блондинку, в очах котрої була тільки порожнеча, — я відчула, що від нинішнього дня остерігатимусь ні осуджувати, ні виправдовувати людей… Це однакова спокуса для розуму…

Може, за цією межею і починається любов до ближнього? Коли ти ідеш своєю дорогою, а він іде своєю. Ти бачиш, як він іде. Як спотикається, як ламає придорожні дерева. Досить тобі сказати собі: він мусить їх ламати, аби залишити мітки, — і вже край твого шляху гілки осипалися, хоч ти й рукою їх не торкнулася. Досить тобі гукнути: „Не смій ламати!“ — як людина спіткнеться, а ти будеш себе картати, що втрутилася в чужу долю.

Пильнуй свою дорогу, але подумки бажай своєму ближньому щасливої дороги. Бажай йому сили піднятися, — і відчувай радість від своїх думок. Твій спокій за ближнього стане твоїм спокоєм, твоя довіра до його правди стане твоєю правдою…

Я дуже перелякана. Я не боюся смерті, — я боюся жити в цьому світі…

* * *

Сьогодні Різдво, — і вся наша сім’я зібралася за столом. Прийшов мій син із невісткою, ми з дочкою наготували вечерю. Діти колядують, а я заледве голос витискаю. Так багато довкола людей, котрих я люблю, але я не перестаю від того бути менш самотньою…

Чим більше людей — тим більша самотність…

Треба навчитися жити власним життям… моє слугування іншим виснажило мене, бо я не вмію захищати свою територію. Я розчиняюся в чужих життях — нехай це навіть будуть життя моїх дітей, але вони своє життя виокремлюють з мого, а я не вмію цього робити…

Чи хтось знає, як можна навчитися жити власним життям?

Поки я ходила щодня на