Читати книгу - "Так казав Заратустра. Жадання влади"

Хворі та вмирущі, ті, що зневажали тіло і світ і винайшли небо та спасенні краплини крові,— але навіть ці солодкі й страшні отрути вони брали в тіла і світу!

Вони прагли втікати від злиднів, а зірки були для них задалеко. Тоді зітхали вони: «О, якби ж існували-таки путі небесні, щоб прослизнути в інше буття і щастя!» І придумали свої хитрощі та кривавий трунок!

Вони, ті невдячні, мріяли зректися своїх тіл і світу. Та кому завдячують вони судоми й блаженство свого зречення? Своєму тілові й світу.

Поблажливий Заратустра до хворих. Воістину, не гнівається він на їхні втіхи всілякі й на їхню невдячність. Хай же вони одужають і стануть тими, що все переборюють, хай створять собі досконаліше тіло!

Не гнівається Заратустра й на того, хто одужує, коли той ніжно спогадує давню оману й опівночі скрадається до могили свого Бога; але в його сльозах я ще й далі бачу хворобу і хворе тіло.

Завжди багато хворого люду було серед тих, що творять оману та умлівають за Богом своїм, люто ненавидять вони того, хто пізнає, і ту наймолодшу з чеснот, яка називається щирістю.

Погляди їхні звернені завжди назад, у темні часи — тоді, звісно, омана і віра були зовсім інші; несамовитість розуму була богоподібністю, а сумнів — гріхом.

Надто добре я знаю тих богоподібних — вони хочуть, щоб у них вірували, а сумнів щоб вважався гріхом. Надто добре я знаю також, у що вони самі вірують найбільше.

Воістину, не в потойбічні світи і не в спасенні краплини крові, а в плоть найбільше вони вірують, і їхня власна плоть — для них річ у собі.

Плоть для них — річ хвороблива, і вони залюбки вилізли б із шкури. Тим-то вони прислухаються до проповідників смерті й самі проповідують потойбічні світи.

Краще слухайтесь, брати мої, голосу здорової плоті — цей голос щиріший і чистіший.

Щиріше й чистіше промовляє здорова плоть, довершена й нескута; і каже вона про сенс світу.

Так казав Заратустра.

ПРО ТИХ, ХТО ЗНЕВАЖАЄ ПЛОТЬ

До тих, хто зневажає плоть, хочу я мовити слово своє. Не переучуватись і переучувати повинні вони, а лише розпрощатись із власною плоттю — отож заніміти.

«Я плоть і душа»,— так каже дитина. І чом би не брати прикладу з дітей?

Та пробуджений, навчений мовить:

— Я тільки плоть і ніщо інше, а душа — просто слово для означення чогось у плоті.

Плоть — це великий розум, множинність з однією суттю, війна і мир, отара і пастир.

Твій невеличкий розум — теж знаряддя твоєї плоті, брате мій; це невеличке знаряддя, цю іграшку свого великого розуму ти називаєш «духом».

«Я»,— кажеш ти і дуже пишаєшся цим словом. Та ще більше за нього те, у що ти не хочеш вірити,— твоя плоть з її великим розумом; вона не каже «я», а творить його.

Те, що відчуває свідомість, і те, що пізнає дух, ніколи не буває завершеним. Та свідомість і дух хотіли б тебе переконати, що вони завершують усе, такі вони пихаті.

Свідомість та розум — тільки знаряддя та іграшки, за ними стоїть ще власна суть. Суть шукає й очима свідомості, прислухається й вухами духу.

Суть завжди прислухається і шукає — порівнює, підкорює, завойовує, руйнує. Власна суть владарює і є володарем навіть над «я».

За твоїми думками і відчуттями, брате мій, стоїть могутній повелитель, незнаний мудрець — його звати «твоя власна суть». У твоїй плоті живе вона, вона і є твоя плоть.

Розуму більше у твоїй плоті, ніж у твоїй вищій мудрості. І хто знає, нащо твоїй плоті ота вища мудрість?

Твоя суть сміється з твого «я» та з його гордих вихваток. «Що мені ті вихватки й злети думки? — каже вона про себе.— Це — шлях манівцями до моєї мети. Я — це повід для «я», я надихаю його ідеями».

Власна суть промовляє до «я»: «Тут відчуй біль!» І ось «я» страждає і думає, як перестати страждати,— і власне для цього воно й повинно думати.

Власна суть промовляє до «я»: «Тут відчуй радість!» І ось «я» радіє і думає, як би радіти іще частіше,— і власне для цього воно й повинно думати.

До тих, хто зневажає плоть, хочу я мовити слово. Те, що вони зневажають,— предмет їхньої уваги. То що ж створило увагу й зневагу, цінність і жадання?

Творча власна суть створила собі увагу й зневагу, створила радість і горе. Творча плоть створила собі дух, як опору свого жадання.

Навіть у глупоті й зневазі ви, зневажники плоті, служите своїй власній суті. Кажу вам: ваша власна суть прагне смерті й відвертається від життя.

Та вже не в змозі вона робити того, до чого найбільше прагне: творити вище за себе. Цього їй кортить понад усе, в цьому ввесь її запал.

Але вона вже спізнилася — і ось, зневажники плоті, ваша власна суть прагне загибелі.

Загибелі прагне ваша власна суть, і тому ви почали зневажати плоть! Бо неспроможні вже творити вище за себе.

І тому ви гніваєтесь на життя і на світ. Неусвідомлена заздрість проглядає у зизому погляді вашої зневаги.

Вашим, зневажники плоті, шляхом я не піду! Ви для мене — не міст до надлюдини.

Так казав Заратустра.

ПРО РАДОСТІ Й ПРИСТРАСТІ

Брате мій, якщо в тебе є чеснота, і ця чеснота твоя, то ти вже ні з ким її не ділиш.

Звичайно, ти хочеш називати її на ім'я і голубити: тобі кортить посмикати її за вушко й трошки потішитись нею.

Та поглянь! Ось ти сказав про неї людям — і разом із своєю чеснотою влився до людської отари!

Краще б уже ти сказав: немає ні назви, ні імені тому, що дарує душі моїй муку і насолоду й до того ж є моїм внутрішнім голодом.

Хай чеснота твоя буде надто висока, щоб комусь називати її; а якщо ти вже мусиш розповісти, то не соромся затинатись.

Отож затинайся: «Це — моє добро, його я люблю, воно мені цілком до вподоби, я прагну тільки цього добра.

Я прагну цього добра, не вважаючи його Господнім законом, ні