Читати книгу - "Бойня номер п'ять"

Потім вона розвернулася в мій бік, дала мені зрозуміти, що вона переповнена гнівом і що саме я був причиною цього гніву. Було ясно, що вона весь час про це думає і що її репліки були лише уривками з набагато більшого внутрішнього монологу. «Ви обоє тоді були дітьми!» - сказала вона.

«Що?» - сказав я.

«Тоді, на війні, ви були такими самими дітьми, як і оті, що граються тепер нагорі!»

Я кивнув головою на знак згоди. Ми й справді були нерозумними безневинними дітьми, якраз на порозі дорослого життя.

«Але ж ви й не збираєтеся писати в такому ключі?» І це було не так запитання, як звинувачення.

«Я... я не знаю», - відповів я їй.

«Зате я знаю, - сказала вона. - Ви зробите вигляд, що ви тоді були не дітьми, а дорослими чоловіками. І за вашою книжкою поставлять фільм, у якому гратимуть Френк Сінатра і Джон Вейн чи ще хтось із тих підстаркуватих кінозірок, бабіїв, які й не нюхали війни, але наживаються на ній. І внаслідок цього війна виглядатиме як щось дуже привабливе, і тому в нас війни ніколи не припиняться. І ми будемо посилати на війну наших дітей, таких самих, як оті, що тепер граються нагорі».

І тоді я все зрозумів. Це війна так її розлютила. Вона просто не хотіла, щоб її дітей або будь-чиїх дітей вбивали на війні. І вона була переконана, що до певної міри війни спричиняють подібні книжки та фільми.

* * *

І тоді я підняв свою праву руку й пообіцяв їй. «Мері, - сказав я їй, - я сумніваюся, що колись зможу завершити цю книжку. На цей час я вже списав, мабуть, п'ять тисяч сторінок, і все це я знищив. Але якщо я колись і закінчу її, то даю вам слово честі, що в ній не буде ролі для Френка Сінатри чи Джона Вейна.

І знаєте що? - сказав я. - Я назву цю книжку “Хрестовий похід дітей”».

* * *

Ми з О'Геаром згорнули наші спогади, зайшли до вітальні і почали розмовляти на інші теми. Ми вирішили докопатися до інформації про реальний, історичний хрестовий похід дітей. І от О'Геар видобув книжку д-ра юриспруденції Чарльза Маккея, яка називалася «Випадки надзвичайних масових потьмарень та загального сказу», яку було вперше надруковано 1841 року в Лондоні.

Маккей ставився до всіх хрестових походів дуже негативно. І дитячий хрестовий похід, на його думку, був не набагато аморальнішим, ніж десять хрестових походів для дорослих. О'Геар зачитав мені такий промовистий уривок із цієї праці:

«Історія на своєму невблаганному суді зробила вирок, згідно з яким хрестоносці були неосвіченими дикунами, і замість якоїсь високої мети ними рухало неприховане лицемірство, і там, де ступала їхня нога, не лишалося нічого, крім крові та сліз. А романтична література, навпаки, роздмухує їхню побожність та героїзм і зображає, не шкодуючи при цьому ні кольорів, ні відтінків, їхні чесноти та велич, а також ту вічну честь і славу, якими вони навіки вкрили себе в боротьбі за ствердження християнської віри».

Після цього О'Геар зачитав мені ще таке: «Ну і якої ж грандіозної мети вони досягли? Європа змарнувала на цьому значну частину своїх багатств, загубила життя двох мільйонів людей, і жменька пересварених між собою лицарів протягом майже ста років тримала у своїх руках Палестину».

Маккей повідав нам, що дитячий хрестовий похід розпочався у 1213 році. коли двом монахам прийшла думка зібрати в Німеччині та Франції військо з дітей і продати їх у рабство до Північної Африки. Тридцять тисяч дітей зголосилося йти у похід, бо вони розраховували, що їх відправлять до Палестини. «Можна не сумніватися, - пише Маккей, - що це були безпритульні й ледачі дітлахи, яких повно в кожному великому місті. Їм, як правило, нема що втрачати, тому вони ніколи ні перед чим не зупиняються і з легкістю потрапляють у лабети пороку».

Папа Інокентій Третій також думав, що вони прямують до Палестини, і він був у повному захваті. «Це діти пильнують, - казав він, - у той час, як ми з вами - поснули!»

Дітей доставили до Марселя, посадили на кораблі, і більшість із них потонула в Середземному морі. Решта допливла до Африки, де їх продали в рабство.

Через якийсь недогляд дехто з дітей гадав, що місцем збору була Генуя, але там не було кораблів работоргівців, які б чекали на них. І там знайшлися добрі люди, які нагодували їх, дали їм притулок, про все розпитали, тоді дали їм трохи грошей, як слід напутили і відправили всіх додому.

«Слава всім добрим людям із Генуї», - сказала Мері О'Геар.

Тієї ночі я спав в одній із дитячих спалень. О'Геар поклав мені на тумбочку книжку, яка називалася «Дрезден: історія, театральне та мистецьке життя». Її автором була Мері Енделл. Книжку було надруковано в 1908 році, і вона починалася так:

«Ми сподіваємося, що ця книжка стане вам у пригоді. Її мета - дати англомовному читачеві широку перспективу того, як саме Дрезден став такою архітектурною перлиною; як завдяки кільком геніям він сягнув музичної слави і свого сучасного розквіту; а також вона звертає увагу читача на деякі довершені будівлі Дрезденської галереї, які і далі залишаються розрадою для очей усіх тих, хто кохається у мистецтві».

Я ще трохи погортав книжку і вичитав таке:

«І от у 1760-му пруссаки влаштували облогу Дрездена. П'ятнадцятого липня вони почали бомбардувати місто. Картинну галерею охопила пожежа. Багато картин було перевезено до схову в Кеніґштайн, але деякі були серйозно пошкоджені скалками від гарматних набоїв, зокрема “Охрещення Христа” пензля художника Франсія. Крім того, зайнялася й палала граціозна вежа церкви Чесного Хреста (Кройцкірхе), з якої дозорці вдень і вночі стежили за пересуванням ворожого війська. Нарешті, її було зруйновано. Але, на відміну від церкви Чесного Хреста, яку спіткала така доля, міцна й непорушна церква Богородиці (Фрауенкірхе) вистояла, бо від її фігуристого кам'яного купола прусські набої відскакували, як краплі дощу. Кайзер Фрідріх був змушений зняти облогу з Дрездена, позаяк він дізнався про те, що місто Ґлац, ключовий пункт в його загарбницьких планах, захопили його вороги. “Беремо курс на Силезію, - заявив він, - бо інакше ми втратимо все”».

Місто Дрезден було сплюндровано. Коли Ґете, який тоді був студентом, відвідав місто, то він був вражений цим видовищем повного зруйнування і прорік: «З купола церкви Богородиці мені відкрилися жалюгідні руїни, які