Читати книгу - "Біла ніч"

— Чому ти так вирішив?

— Бо інакше не ходив би, озираючись. Повернення Червоної армії місцевий люд зустрів би хлібом-сіллю.

Полинін подивився на Нечаєва, наче побачив його вперше.

— Ти бач. Психолог. — І після короткої паузи повторив, тепер уже розтягуючи: — Психо-олог.

— У мене вища освіта, — не знати для чого бовкнув капітан. — Та й узагалі…

— Що?

— У нашій справі треба бути трішки психологом.

— Але не захоплюватися, — відрубав майор. — Часу нема, Москва вимагає від нас швидких і рішучих дій. Гітлеру ось-ось капут, а його прислужники ховаються по лісах. Ти тут людина нова. Не в курсах, як бандери навчилися воювати. Без цього твоя робота — пшик.

— Здогадуюсь. Але вони, товаришу майор, мають народну підтримку, особливо — по селах. Ось про це кажу: ефективною наша робота стане тоді, коли схилимо на свій бік бодай частину місцевих. Бажано тих, кого слухають у громадах, хто має авторитет.

Полинін укотре гмикнув.

— Не така сильна вже ця підтримка. Люди втомилися годувати тих, хто сидить у лісі. Бандити починають забирати силою. Тих, хто відмовляється давати харчі, показово карають. Стріляють, вішають, хати палять. Це лише озлоблює.

— Так точно, — відчеканив Нечаєв. — І ми не повинні робити те саме.

Справді, подумав майор, ще багато доведеться нового дізнатися про цього чорнявого капітана. Он як заговорив: не оперативник — пропагандист. Чисто політрук, не ясно лише, яку політику провадить…

— Що маєш на увазі?

— Ви чудово розумієте. Капітан Орлов, наприклад, ані дня не може без чергової акції. Людей хапають, стріляють, кого не дострелять — відселяють далеко. Женуть, мов полонених, хоча вони пережили окупацію…

— … і пахали тут на німців! — різко обірвав Полинін, грюкнувши кулаком по столу. — Ти звідки такий гуманіст? Це не ти виловлював під Харковом, на Полтавщині чи в околицях Києва банди фашистських посіпак, котрі не пішли зі своїми хазяями? Не ти особисто наказував розстрілювати на місці, без суду, за законом воєнного часу? Не тебе, Нечаєв, самого судити хотіли через це, бо владі потрібні показові процеси, а слідство нема як провадити — самі похорони. Ага, ти ж, психолог доморощений, наказував закопувати всіх до одної ями, ще й зганяв місцевих, аби дивилися? Наказував автоматникам стати по периметру. Жінка одна не стрималася, заплакала. Хто наказав посадити її в холодну?

Нечаєв мовчав. На лице набігла тінь, і капітан уже не здавався таким упевненим у собі. Усе ж Полиніну вдалося збити з красеня пиху. Задоволений собою й власною маленькою перемогою, майор знизив тон, заговорив уже спокійніше, рівно, навіть по-товариському:

— Бач. Простішим треба бути. Не на Орлова кивати, який свою справу добре знає, а дивитися на себе в дзеркало. Теж мені, людей він пожалів… Чи, може, тактику міняєш? А що як — погляди? Більшість місцевих, переважна більшість, капітане, справді ненавидить нас. Лісових бандитів уже так само побоюється. Проте їм у спини не стрілятиме в разі чого. Нам із тобою — зможе. Ось чому частину нелояльних відселити звідси правильно, по селах — особливо. Вони ж колгоспів не хочуть. Така агітація проти радянських форм господарства іде — ти навіть масштабів не уявляєш. Я теж, хоча в цих краях скоро як шість місяців. Куркулі. Такі самі, як на твоїй рідній Тульщині були і яких свого часу під корінь знищили. На їхні місця вже потроху завозяться люди з інших країв. І не такі вже й чужі, я про українців кажу. Просто лояльніші до колгоспів, та й до влади загалом. Тутешніх же везуть не кудись до чортів на роги. Донбас у руїнах, робочі руки потрібні. Хай працюють, відбудовують. Пояснив?

— Так точно.

— От завів. — Полинін розтягнув губи в усмішці, хоча очі не сміялися, далі кололи наскрізь. — Матимемо в цих краях інше місцеве населення, і то дуже скоро. Поговори з Орловим якось, випийте разом, багато розкаже. З вересня тут, на нього, кажуть, бандери вже персонально полюють. А люди завжди тягнуться до тієї влади, яка припиняє війну. Радянська — за мирне життя, відбудову й розбудову. Хто цього не розуміє — ворог. Чи ти пропонуєш інший шлях роботи з народом?

— У деяких випадках треба більше лояльності. Тут специфіка не така, як у регіонах, де служив раніше.

— Упертий. Ну, теж непогано. Значить, будеш уперто виявляти ворогів і наводити лад. Маєш завдання: до завтра склади план оперативних заходів, покажеш мені. Утягуйся, утягуйся активніше. Вільний.

Козирнувши, капітан чітко, по-військовому повернувся, до виходу рушив стройовим кроком.

— Нечаєв.

Зупинився, завмер, повернувся. Дивиться прямо.

— І подумай про того, хто називає себе Східняком.

— Коломієць Максим?

— Він самий. Говорили про нього, та й матеріальчик підібрали. Не місцевий же. А популярний. Пшик. Летить твоя теорія, психолог…

Уперше Федір Полинін почув про хорунжого Східняка наприкінці лютого.

Тоді ж йому особисто вдалося завербувати Михайла Голяка. Сталося це, як часто трапляється в його роботі, випадково. Коли заступив на посаду, отримав від попередника своєрідний спадок — капітана Орлова. Його тут за очі називали шаленим, і керівництво віднедавна давало йому накази заднім числом, на паперах. Орлов сам знав, чого від нього вимагають. Звітував про виконання, ставлячи Полиніна до відома: має інформацію, оперативно відреагував, усе зробив, затримано стільки, ліквідовано стільки. Керована ним група показувала найкращий результат по всій області, тож Орлова не чіпали, багато на що заплющуючи очі.

Шалений мав на всі свої дії карт-бланш та індульгенцію водночас.

Саме Орлов, не бажаючи того, змусив Голяка з’явитися з повинною.

На той час його, як того вимагали інструкції, не чіпали. Тих, хто виходив із лісу та складав зброю, відгукуючись на обіцяну амністію, попервах не викликали на допити. З’ясувавши особу й перевіривши, що ця людина — та, за кого себе видає, її реєстрували, потім видавали документи й лишали в спокої. Звісно, тримали під негласним наглядом.

Проте частина тих, хто здавався, справді була втомлена війною. Чоловіки хотіли працювати й турбуватися про родини. Нелегальне життя вимотувало нерви навіть тим, кого вважали стійкими й незламними бійцями. Тож не дивно, коли вони, відіспавшись у теплих помешканнях на сухих ліжках, починали шукати служби, яка гарантувала харчовий пайок, статус і яку не яку стабільність.

Можна лишатися в селах і там працювати у відроджених колгоспах. Але це — смертний вирок, і рано чи пізно таких «колгоспників» знаходили вбитими, особливо якщо чоловіки погоджувалися на посаду в місцевих адміністраціях. Перебиратися в міста, таким чином, виглядало безпечніше. Їм виділяли службові квартири, хтось діставав кімнати в гуртожитках, а в когось у містах лишалися родичі. У