Читати книгу - "Україна-Русь. Книга третя. Українська звитяга"

Після цього увійшов маврусієць Зеркон. Едікон переконав його переїхати до Аттила, щоб за його посередництвом отримати назад свою дружину, котру він взяв у варварській землі, знаходячись у тісній дружбі з Вледом. Він залишив її в Скіфії, коли Аттила послав його до Аеція… Але він обманувся у цих сподіваннях, бо Аттила розсердився на нього за те, що він повернувся в його землю. На цей раз він прийшов під час пиру і своїм виглядом, одягом, голосом і дивною сумішшю проголошуваних ним слів (він змішував з авсонською унську та готську мови) всіх розважив і у всіх збудив невгасимий сміх, окрім Аттила…» [141, с. 112–113].

З цього наш висновок: Зеркон, виступаючи перед Аттилом, не міг насміхатися над його мовою, щоб не викликати гнів володаря землі. Тому не вжив жодного скіфського (гунського) слова. Що зайвий раз засвідчує мову Аттила — скіфську.

Професор А.М. Кіндратенко значно раніше теж дійшов подібного висновку:

«Зверніть увагу, змішувались латинська, унська та готська мови, але не скіфська! (мова місцевого населення)…

Принизити мову — це принизити плем’я, серед якого ви знаходитесь, а зумисне спотворювати її — це виявляти неповагу не лише до неї, але й до народу та правителя, які нею говорять… Через те, що скіфська мова ні з якою не змішувалась й не була об’єктом сміху — це й була рідна мова Гатила та його племені. Адже для оточуючих він був як Бог, на якого навіть дивитися було небезпечно, отже й мова його була божественною… а хіба над чимось божественним можна глумитися?..

Таким чином, Гатило та його оточення говорили мовою «скіфською», не унською (татарською), не готською (германською. — В.Б.) і не авсонською (латинською). Це була та сама мова, в якій звучали слова кам (пиво), мед, страва та вар, це була мова наших пращурів. В середині V ст. ніяких скіфів давно вже не було, скіфами ромеї називали ті народи, які знаходились на теренах Скіфії — так тоді називали нашу землю Русь-Україну» [142, с. 43–44].

А ще ромеї величали нас — гунами, варварами тощо.

Ми ж себе уже в ті роки починали називати русичами. Це забуті аксіоми.

Отож, дослідимо, коли і як вживалися давні «гунські» — українські слова (страва, вар, мед і кам) у тексті Пріска та Йордана.

«Наступного дня, коли проминула вже більша його частина, королівські служки, підозрюючи щось сумне, після самого голосного кличу виламують двері й виявляють Гатила, що помер без будь-якого поранення, але від крововиливу…

Після того, як був він оплаканий тихим стогнанням, вони справляють на його могилі «страву» (так називають це вони самі), супроводжуючи її величезним бенкетом. Поєднуючи протилежні [відчуття], виражають вони похоронну скорботу, змішану з радістю» [141, с. 218–219].

Хоча німецькі науковці ХІХ століття це твердження Йордана, повністю запозичене від Пріска, приписували готам, а отже — германцям, та визначний німецький мовознавець XX століття М. Фасмер доказав, «що слово страва типово слов’янське й не пов’язує його з готами чи германцями» [141, с. 329].

І тут доведеться сказати про готів Йордана ще декілька слів. У першій книзі «Споконвічна земля» автор уже говорив, що «батько світової та української історії Геродот» ще в середині І тисячоліття до нової ери чітко зазначив, що від річки Дніпра до річки Дунаю і в придунайській долині жили гети. Вони ще в ті часи ділилися на остгетів та вестгетів.

Ось які висновки робить професор А.М. Кіндратенко:

«Раніше я вже було згадував, що… Йордан описує історію германських племен готів, які вийшли із Скандинавії, але називає їх гетами. Такою свідомою підміною близьких за звучанням назв зовсім різних народів він хоче приписати готам славу та велич гетів. Останні ніколи у Скандинавії чи навіть на берегів Балтійського моря не були, а жили між Балканами та пониззям Дунаю… створили сильну державу, яка довго і вперто протистояла загарбницькій політиці Риму. Гетодакійці підкорили сусідні племена і майже зовсім знищили античні міста північно-західного Причорномор’я, зокрема Тіру та Ольвію… 106 р. після Н.X. Риму все ж таки вдалося підкорити гетів, більша частина їхніх земель увійшла до складу римської провінції Дакія. Частина даків (звичайно, і гетів. — В.Б.), які не захотіли підкорятися римлянам, переселялись в Карпати, і пізніше взяла участь в етногенезі українців» [141, с. 223].

Отож, рухаючись з півдня на північ, гети де-не-де й залишили археологічний спадок про себе, який нам нав’язують як готський (германський). Навіщо імперії чинили подібне в минулому, ми говорили не раз; тому так звана «готська теорія» в українській історичній науці панує досі. Навіть А.М. Кіндратенко з цього приводу пише: «Готів, що переправились через Прип’ять, могло бути біля 3 тис(яч) осіб (верхня оцінка), з них боєздатних біля 600 чоловік… Найбільше археологічних пам’яток, пов’язаних з готами (вельбарські старожитності), дослідники виявили на півдні та заході Волині (досить компактна половина від усіх, знайдених на наших землях), а також в Межиріччі між Дніпром та Південним Бугом, Культурні сліди залишаються, і їх знаходять там, де були стоянки чи навіть довготривалі поселення… із семи, виявлених на наших землях, три знаходяться у місцях, пов’язаних з перебуванням або рухом готів з Прип’яті до Причорномор’я: 1 — у Східній Волині, 2 — у верхів’ях Південного Бугу» [141, с. 230].

Та знамениті Змієві вали Київщини повністю заперечують рух на Русь ворожих (германських) племен із півночі та північного заходу у II–X століттях нової ери. За дослідженнями професорів Аркадія Сильвестровича Бугая, Змієві вали насипані переважно у II–VI століттях нової ери і захищали Київську землю цілковито з півдня. А на півдні України-Русі історія знає ще й Траянові вали. І ці речі ігнорувати не слід, вигадуючи так званих готів на українській землі.

Та повернімося до українських слів у Пріска та Йордана.

«Вар» — дуже давнє українське слово, й означає воно «вода, що б’є ключем», «кипляча вода», «окріп», «спека, духота». Ці значення слова збереглися не лише в сучасній українській мові, але й у багатьох інших слов’янських мовах… Тепер стає зрозумілою й дуже прозорою «гунська» назва Дніпра — Вар» [141, с. 335].

Це слово «зустрічається в Йордана у такому тексті: «Змушені тікати, вони (гуни. — А.К.) направились у ті землі Скіфії, якими протікають води річки Данапра, своєю мовою Гуни називають його Вар» [142, с. 74].