Читати книгу - "Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності"

таке: «Їхнє тіло та волосся не є ані дуже світлими, ані білими, ані схильними до темного типу, але всі вони мають трохи червонуватий відтінок». Слов’яни «жили важким життям, не звертаючи ніякої уваги на тілесні зручності... в усі часи вкриті брудом; однак вони жодним чином не є грубими чи лиходіями, але зберегли гунський характер у всій його простоті».

«Укриті брудом» слов’яни увійшли в історію під прапором демократії. «Цими народами, — зазначає Прокопій, — склавинами й антами, не править одна людина, а здавна живуть вони в демократії, а отже, в усіх питаннях, що стосуються їхнього добробуту, доброго чи поганого, звертаються до людей». Вони вважали за краще битися напівоголеними та, на відміну від середньовічних шотландців у блокбастері Мела Гібсона «Хоробре серце», усе ж таки носили штани. «Коли вони вступають у бій, — розповідає Прокопій, — більшість із них ідуть проти своїх ворогів пішки, несучи маленькі щити і списи в руках, але вони ніколи не носять панцирів. Більше того, деякі з них не вдягають навіть сорочки та плаща, а, підкотивши штани аж до інтимних частин тіла, вступають у бій із супротивником».

Інформацію про слов’янські методи ведення війни доповнює візантійський «Стратегікон», створення якого близько 600 року приписується імператорові Маврикію. Автор доволі детально описує слов’ян, які перетнули дунайський кордон і оселилися на Балканах. Він вважав їх гостинними до подорожніх, але нічим не обмеженими і такими, які неохоче дотримуються договорів або думки більшості. На своїй батьківщині, північніше від Дунаю, вони побудували житла в лісах уздовж річок і в болотистій місцевості, важкодоступній для загарбників. Їхньою улюбленою тактикою були засідки. Вони воліли не битися у відкритому полі й не любили регулярних військових формувань. Їхньою зброєю були короткі списи, луки, короткі дерев’яні стріли, подеколи намащені отрутою. Вони робили рабами своїх полонених, але період поневолення був обмежений певним терміном.

Прокопій мав що сказати й про слов’янські вірування. Слов’яни були аж ніяк не монотеїстами. «Вони вірять, що один бог, творець блискавки, сам править усім, і приносять йому худобу та інші жертви», — писав він. Та, шануючи одного головного бога, слов’яни не відмовлялися від старих звичок поклоніння природі й жертвоприношень. Як писав Прокопій: «Вони... шанують річки, німф та інших духів і також приносять усім їм жертви, здійснюючи ворожіння разом із цими приношеннями». Візантійський автор вважав дивним не звичай слов’ян приносити жертви (цю традицію мали й дохристиянські римляни), а їхню відмову прийняти християнство, як це вже давно зробили інші піддані імперії. «Вони не знають і ні в який спосіб не визнають, що воно має владу над людьми, — пише Прокопій із певним подивом, якщо не розчаруванням, — але щоразу, коли поруч стоїть смерть, коли вони потерпають від хвороби або від початку війни, вони обіцяють, що якщо врятуються, то негайно принесуть богу жертву в обмін на їхнє життя, і якщо рятуються, жертвують тільки те, що обіцяли, і вважають, що їхню безпеку куплено саме цією жертвою».

Те, що Прокопій та інші візантійські автори розповідають про слов’ян, частково підтверджується і матеріалами археологічних досліджень в Україні. Антів зазвичай пов’язують з пеньківською археологічною культурою, назва якої походить від одного з поселень в Україні. Носії цієї культури жили в VI, VII і на початку VIII століття в українському лісостепу між Дністром та Дніпром, населяючи обидва береги останнього. Ця область, імовірно, є однією з територій, приписаних Йорданом до антів. Як і анти та склавини Прокопія, пеньківські племена мешкали в простих житлах, виритих у землі. Також вони часто змінювали своє місце проживання. Поселення кидали й засновували на новому місці, це дозволяє припустити, що їхні мешканці практикували мандрівну форму землеробства. Археологія, на відміну від Прокопія, також свідчить, що пеньківські племена мали укріплені міста, що правили за резиденції місцевих правителів і центри адміністративної та військової влади.

Період, коли слов’яни відігравали самостійну роль у регіоні, завершився на початку VII століття із вторгненням авар — конгломерату тюркомовних племен з північного Каспію, який зруйнував Антську державу.

Авари залишили про себе погані спогади, частина з яких дійшла до XI–XII століть, коли київські християнські ченці склали історичні записи, пізніше відомі як «Початковий літопис», або «Повість минулих літ». Їхні перші записи базувалися на місцевих легендах, об’єднаних із візантійськими джерелами. «Обри» — так літописець називав аварів — «воювали проти слов’ян і примучили дулібів, що [теж] були слов’янами»[7]. Що означало «примучувати» у той час, літописець пояснив такого фразою: «І насильство вони чинили жінкам дулібським». Коли авар збирався у подорож, то замість коня чи вола він начебто наказував запрягти три, чотири чи п’ять жінок, щоб ті тягнули його воза. За таку поведінку аварів було покарано божественним гнівом. «Були ж обри[8] тілом великі, а умом горді, і потребив їх бог, — продовжує літописець, — і померли вони всі, і не зостався ані один обрин. І єсть приказка в Русі й до сьогодні: “Погинули вони, як обри”, — бо нема їхнього ні племені, ні потомства».

Авари поступилися контролем над понтійськими степами болгарам, а потім хозарам, які поклали край періоду міграцій у регіоні та встановили відносний мир до кінця VII століття. Хозари залишили дещо кращі спогади серед населення українських степів. «І знайшли їх хозари, коли вони сиділи в лісах на горах, — писав київський літописець, маючи на увазі наддніпрянських слов’ян, — і сказали хозари: “Платіте нам данину”». За словами літописця, місцеві, які були людьми з племені древлян («лісових людей»), заплатили данину мечами — що означало непокору та обіцяло реванш у майбутньому. Натяк був на майбутнє звільнення з-під хозарського контролю.

Хозари мали обмежений контроль над лісостеповим прикордонням; Дніпро став західною межею їхнього панування у лісовій зоні. Тюркська хозарська знать, зацікавлена в мирі й торгівлі, була відкритою до іноземних впливів. Хозарські правителі запросили до свого краю християнську місію і навіть на якийсь час прийняли юдаїзм, що породило легенду про хозарські витоки східноєвропейського єврейства. Географічне ядро держави, створеної хозарами, розташовувалося на Північному Кавказі, а також у районі нижньої Волги та Дону, де основними її центрами були Ітіль на Волзі та Саркел на Дону. Хозарська еліта накопичила свої статки, контролюючи торгові шляхи, серед яких найважливішим був шлях Волгою до Перської імперії та арабських земель.

У 620-х роках хозари уклали договір із Візантією, що на той час відновила свою присутність у Північному Причорномор’ї. Ольвію, захоплену готами в IV столітті, греками було втрачено назавжди, та візантійські полководці