Читати книгу - "Життя і мета собаки"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Ось що відбувається з собаками, які намагаються жити у світі без людей: вони стають виснаженими, приниженими, зголоднілими. Якби ми й далі сиділи в трубі, то стали б такі, як Сестра.
Швидкий тепер від неї не відходив ні на крок. Я подумав, що він завжди найдужче любив Сестру. Вона була для нього навіть важливіша, ніж Мати. Я дивився, як він цілує Сестру і прогинає спину перед нею, і не ревнував — у мене була Коко.
А от увага інших псів до Коко мене дратувала. Вони, здається, вважали, що отак просто можуть прийти й гратися з нею, наче мене тут і близько немає. Мабуть, у них було на це право. Я знав своє місце у зграї та був радий відчувати порядок і безпеку. Проте я хотів, щоб Коко була тільки зі мною, мені не подобалося, коли мене грубо відштовхували вбік.
Здається, всі пси хотіли гратися в ту гру, яку я придумав: вони оточували Коко і намагалися заскочити на неї. Однак із прихованим задоволенням я помітив, що з ними так розважатися їй теж не подобалося.
Наступного ранку Боббі прийшов у Двір і взяв Швидкого, Сестру, мене, Коко та ще одного молодого рябого песика, якого люди називали Пушком, і посадив нас усіх у клітку в кузові машини. Там було тісно й галасливо, але мені подобалися сильні потоки повітря в дорозі й вираз морди Швидкого, коли я на нього чхав.
Одну дуже волохату сучку з нашої зграї Карлос і Боббі, як не дивно, взяли до кабіни. «Ну чому саме вона їде на передньому сидінні?» — гадав я. І чому, коли крізь відчинені вікна до мене долинає її запах, я на мить відчуваю якесь раптове шаленство?
Ми зупинилися біля старого кривого дерева — єдиного, яке на спекотній стоянці давало хоч якусь тінь. Боббі пішов у будівлю, взявши з собою сучку з кабіни, а Карлос підійшов до дверей клітки. Усі, крім Сестри, побігли до нього.
— Виходь-но, Коко, Коко! — покликав Карлос. Я відчував на його пальцях запах горіхів, ягід і ще якийсь незнайомий солодкий дух.
Ми всі загавкали від заздрості, що Коко повели в будівлю, а потім ще погавкали просто так. На дерево сів великий чорний птах і подивився на нас, як на дурнів, то ми ще й на нього трохи погавкали.
До машини підійшов Боббі.
— Тобі! — покликав він.
Я гордо вийшов наперед, прийняв на шию шкіряну петельку перед тим, як стрибнути на асфальт — такий гарячий, аж боляче. Я навіть не озирнувся на тих невдах у клітці й пішов до будівлі, де було дивовижно прохолодно, пахло собаками та іншими тваринами.
Боббі провів мене коридором, а потім підняв і поставив на блискучий стіл. Прийшла якась жінка, я помахав їй хвостом, а вона м’якими, обережними пальцями помацала мої вуха та під горлом. Руки в неї пахли хімією, а одяг — усякими тваринами, я впізнав навіть запах Коко.
— Хто це в нас? — спитала вона.
— Тобі, — відказав Боббі. Я сильніше замахав хвостом, коли почув своє ім’я.
— Скільки у вас їх сьогодні, кажете? — спитала жінка й відгорнула мою губу, щоб помилуватися зубами.
— Три хлопчики, три дівчинки.
— Боббі! — сказала жінка. Я знову замахав хвостом, бо впізнав ім’я чоловіка.
— Та розумію, розумію…
— Вона собі лихо так наживе, — сказала жінка. Вона обмацувала мене всього, і я замислився, чи чемно було б застогнати від задоволення.
— Сусідів нема, скаржитися немає кому.
— Але ж є закон. Їй не можна брати нових собак. Їх і так уже забагато. Це антисанітарія.
— Вона каже, що інакше ці собаки загинули б. Замало людей їх бере до себе.
— Це протизаконно!
— Будь ласка, нікому не кажіть, пані лікарко.
— Ви мене ставите в дуже скрутне становище, Боббі. Я ж повинна перейматися їхнім здоров’ям.
— Але ж коли вони хворіють, ми приводимо їх до вас.
— Хтось може скаргу написати, Боббі.
— Та прошу…
— Ні, я не напишу. Я взагалі без вашого відома нікому нічого не казатиму, дам вам змогу знайти вихід. Добре, Тобі?
Я лизнув її в руку.
— Хороший хлопчик! Зараз ми тебе в палату візьмемо, все тобі зробимо як слід.
Боббі гигикнув.
Невдовзі я опинився в іншій кімнаті, світлій і прохолодній, де стояв сильний хімічний запах — такий самий, як ішов від тієї приємної жінки. Боббі тримав мене міцно, і я лежав тихо, адже розумів, що саме це йому від мене й треба. Мені було приємно, що мене так тримають, і я махав хвостом. Раптом мене щось різко вкололо за шиєю, але я не нарікав, а сильно-сильно замахав хвостом, наче для мене це була дрібниця.
Коли отямився, я вже був у Дворі! Я розплющив очі й спробував підвестися, але лапи мене не слухалися. Я хотів пити, але не мав сил дійти до води. Я опустив голову і знову заснув.
Коли я прокинувся, то зразу зрозумів, що в мене на шиї щось з’явилося — якийсь білий розтруб. Він був такий безглуздий, що з ним зі зграї вигнати можуть. Між задніми лапами в мене свербіло й боліло, але зубами я не міг туди дістати через цей дурний пластиковий комір. Я побрів до води й трохи попив, мене нудило, а ззаду страшенно свербіло. Запахи в дворі мені підказували, що я пропустив вечерю, але в той момент мені було геть байдуже. Я знайшов прохолодний куточок і зі стогоном влігся, там само лежав Швидкий. Я подивився на нього — в нього був такий самісінький безглуздий комірець, як і в мене.
Що ж з нами зробив Боббі?
Трьох дівчат, які поїхали з нами до тієї будівлі, ніде не було видно. Наступного дня я шкандибав Двором, винюхуючи слід Коко, але не було жодного доказу, що вона повернулася з нами.
Окрім того принизливого комірця, я ще повинен був пережити той момент, коли вся зграя обнюхає моє болюче місце. Головний пес без церемоній перевернув мене на спину — я лежав і терпів, поки він і всі інші з відвертою зневагою мене обнюхували.
Із дівчатами вони такого не робили — ті повернулися у двір за кілька днів. Я був неймовірно радий бачити Коко, яка теж мала
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Життя і мета собаки», після закриття браузера.