Читати книгу - "Таємниця мого зцілення, або Книга бесід про байдужість до мирського"

Заручники лінеарного уявлення про час, маючи позаду минуле, а попереду майбутнє, ми схильні бачити Середньовіччя якщо не темною, то «темнішою» добою, а Відродження, звісно, добою дедалі світлішою, коли зароджується гуманізм; далі гуманізм розвивається у набагато більший гуманізм і… Яким чином тоді людство знову й знову опиняється на краю чергової духовної кризи?

«Був час, коли поети, так само, як решта їхніх сучасників, не тільки вірили у надприродне, але й знали точно його будову і могли легко його уявити. Первинна форма поезії […] це гімн поринулості в Бога. Поволі народжується припущення, що це надприродне не є лицем природи. Скажемо, що припущення це народилося з Петраркою. Від тієї миті не вважалося більше, що Бог створив природу, оскільки людина, на свій розсуд, могла її інтерпретувати. Поезія перестала бути словом Божим. Кожна річ почала прибирати, разом з людиною, свого характеру творіння, а божественне – віддалятись, знову ставши непізнаваним. Картини пам’яті поставали у світлі споглядання природи, і поезія вичерпувалась грою відблисків. Людина виявилась замкненою у своїй глибині, пам’яті», – писав засновник герметизму і неофіт Джузеппе Унґаретті[12] наприкінці 1940-х, тобто за 600 років по написанні Петраркою «Таємниці».

Безперечно, духовні пошуки Франческо Петрарки відбувались на зламі двох великих епох. Але хоч би в яку добу жила людина, духовні пошуки завжди приводять її до цього «зламу», де по один бік болісне усвідомлення своєї недосконалості, по інший – надія на зцілення. На черговому зламі епох, наприкінці ХІХ – на початку ХХ сторіччя, наш геніальний український вчений, далекий від релігії раціоналіст І. І. Мечников по роках духовних, філософських і природничих пошуків прийшов до висновку, що дисгармонія і обумовлене нею прагнення до гармонії спрямовують розвиток природи,[13] ілюструючи свою ідею вражаючим масивом природничих спостережень. Тим часом діалог, розпочатий понад 600 років тому Франческо Петраркою і проілюстрований цитатами з античних авторів, спрямовує пошуки духовної гармонії, обростаючи дедалі новими аргументами учасників, що приєднуються.

Влітку 2013 року в заснованому шведом Акселем Мунте унікальному культурному центрі Вілла Сан Мікеле на Капрі (точніше, на Анакапрі) відбулась прем’єра спектаклю «Між небом і землею», поставленого Алесандром Нордштрьомом за текстом «Таємниці» Франческо Петрарки. Режисер, що не визнає кордонів, працюючи в Швеції, Білорусії, Росії, Італії, Україні, зумів розкрити таємницю Петрарки, поєднавши у виставі середньовічну і сучасну духовність, текст діалогу із сонетами «Канцоньєре», атмосферу домірної капели між морем і небом з фортепіанною музикою. Сама Істина заговорила в його інтерпретації (забравши репліки Августина). Місцева курортна подія тодішнього літа, попри її мікроскопічність на тлі світового шоубізу, певною мірою знакова: можливо, ми вже готові збирати докупи велетенську спадщину Франческо Петрарки, припасовуючи її елементи один до одного. Можливо, тоді нам відкриється шлях до зцілення від духовних суперечностей – своєї єдиної, але тяжкої недуги, – який він шукав до самісінької смерті і який, на певному етапі свого життя, починає шукати чи не кожен з нас.

Володимир Чайковський

До нащадків моє послання

[1] Можливо, тобі випало про мене почути, попри малоймовірність того, щоб негучне й незрозуміле ім’я досягло віддалених місць і часів. Тож, либонь, закортить тобі дізнатися, що за чоловік я був і заради чого творились мої праці – ті, яких слава протривала до твоєї доби, або й ті, від яких сама тільки назва збереглася.

[2] Проте судження людські щодо першого різнитимуться: частенько поговір народжується не з істини, а з красного слівця; і ні хвала, ні осуд меж не знають. Був я одним з отари простих смертних, такий самий чолов’яга, як ви, походження ні надто високого, ні низького, але – як Август про себе сказав[14] – з родини стародавнього кореня. Вдачу, від природи, мав я приязну і скромну настільки, наскільки спромігся уникнути причепливого впливу звичаїв.

[3] Юність мене баламутила, молодість знаджувала, старість, навпаки, виправила мене, показавши наочно правдивість істини, яку ще задовго до того вичитав у мудрих: молоді роки і любострастя – то суцільна марнота. Чи, сказати б, напоумив мене сам Творець Віку й Віковічності, який часом дозволяє смертним у нікчемній їхній гордині збитися з путі істинної, щоб, принаймні згодом, усвідомивши скоєні гріхи, вони пізнали себе.

[4] Замолоду тіло я мав не стільки кремезне, скільки вправне. А зовнішність моя не стільки відзначалася винятковою вродою, скільки приваблювала юнацькою свіжістю: чиста, ледь смаглява шкіра, живі очі, що до старості зберігали відмінну гостроту зору – аж, доволі несподівано, на сьомому десятку я таки змушений був, усупереч власному бажанню, призвичаюватись до окулярів.[15] Завше цілком здорове, тіло моє на старості взяли в облогу звичайні для літнього віку недуги.

[5] Багатством я завжди нехтував: не стільки з відрази до самого багатства, скільки з відрази до клопотів, його неодмінних супутників. Ані не мав я потреби в ньому, щоб тішити себе розкішними стравами, бо, харчуючись скромно і простою їжею, жив ліпше за всіх послідовників Апіція,[16] з їхніми вишуканими трапезами.

[6] Бенкети, як їх заведено називати і які насправді є ворожими скромності і добрим звичаям пиятиками, мене ніколи не приваблювали. Обтяжливою і марною справою видавалось мені скликати заради цього товариство, а надто ж – самому приставати на такі запрошення. Інша річ – застілля зі щирими друзями, несподіваний прихід яких завжди спричиняв мені невимовне задоволення, оскільки без співтрапезника я не дуже охоче навіть сідав до столу. Так само не любив я надмірної пишності, не тільки за її вадливість і несумісність зі смиренням, а ще й тому, що вона обтяжлива і ворожа спокою.

[7] Замолоду знемагав я від пристрасного, але єдиного і шляхетного кохання, і страждав би від нього й донині, якби жорстока, але розсудлива смерть не згасила його й без того примерхлий жар. Хотів би я сказати, буцімто чужий мені був плотський потяг, але, сказавши так, збрехав би. Натомість скажу впевнено: хоча пал юних бажань і чуттєвість мене схиляли до хоті, в душі я завжди проклинав її.[17]

[8] Зрештою, наближаючись до сорокалітнього віку, ще маючи в собі доволі чоловічої снаги, я не тільки цілковито відпав від соромітної цієї справи, але і від усякого спогаду про неї, так, наче я зроду