Читати книгу - "Клуб невиправних оптимістів"

така біда ставалася, мама забороняла зачіпати політику й уживати такі слова: «Алжир», «війна», «замах», «самовизначення», «референдум», «генерали», «полковники», «Африка», «легіонери», «армія»; також були під табу на час аперитивів та обідів «честь», «занепокоєність», «майбутнє», «негідник», «катування», «злюка», «свобода», «комуняка», «нафта», «погано для економіки». Це значно звужувало коло розмов, зате принаймні дозволяло спокійно доїсти свою баранину з квасолею.

Щоб я не пішов слідами Франка, Філіпп і мама організували такий собі санітарний кордон між мною та батьковою сім’єю, до всього не дозволили йти з ними на свято «Юманіте». Тривалий час від згадки про Маріні вони корчили такі зарозумілі гримаси зі стиснутими губами, що я вже був домислював, які ж бридкі й непристойні неподобства там кояться. І все ж заборонити мені ходити з Енцо до Лувру мама не змогла. Але він і не намагався мене в чомусь переконувати чи то перетягти до свого табору. Це все тому, що, до того як стати справжнім комуністом, він був фаталістом. А ці поняття досить тотожні. Якщо ти народився простим робітником — тобі в комуністи, а якщо народився в буржуазній родині — тобі праворуч. У жодному разі не навпаки. Для нього компрометування — це соціалізм. Він докоряв батькові за перехід на ворожий бік і зраду робочого класу. Ми ж не маємо права виходити зі свого соціального прошарку. Усе просто: якби я був сином буржуа, то мав стати таким самим буржуа. Але, якщо чесно, усі їхні історії, переконання, сварки я мав за ніщо. Я не підтримував жодну зі сторін. Їхні ідеї мене не цікавили і взагалі були мені чужі, а їхні лайки мене не обходили. Єдине, що мене приваблювало в цьому житті, це рок-н-рол, література, фотографія та кікер.

3

Ми з Ніколя були однією з кращих пар гравців у кікер. Він стояв на захисті, а я був нападником. Нас було складно обіграти. Коли нам хотілося спокійної гри, ми йшли на майдан Контрескарп. Там нашими суперниками були студенти з кварталу чи з сусідньої Вищої політехнічної школи, які багато із себе ламали, а грали паскудно. Ми не соромилися брати їх на кпини. Не всім подобалося, що якісь на десять років молодші хлопчаки дають їм прочухана. Та ми наслідували Самі: насміхалися, навіть не обертаючись.

— Наступний!

Спершу ми тріумфували, демонструючи нашу втіху. Згодом тішилися мовчки. Ігноруючи всіх, ми зосереджувалися лише на грі, на білому м’ячику та маленьких синіх і червоних футболістах. Хто ставав з нами за стіл, знав, що нас не переможе. Ігнорування принизливіше за зневагу. Щоб ушануватися нашим поглядом, треба було створити небезпечний момент, лідирувати чи довести до матчболу. Охочих до гри не бракувало, тому в разі програшу доводилося вкрай довго чекати реваншу. Та рано чи пізно, після багатьох партій поспіль, починаєш утомлюватися, як наслідок втрачаєш хватку, у якийсь момент капітулюєш і, урешті передавши повноваження наступному, відходиш у куток. До слова, траплялися й сильні гравці, що могли протриматися по п’ять-шість безперервних партій, але більшість постійно програвала.

Коли ми були в належній формі, ладні землю під ногами гризти й рознести все довкола, то ходили до великого бістро на майдані Данфер-Рошро. У «Бальто» було два кікери. Ми грали з дорослими, і вони нас поважали. Ми навіть не думали грати у пінбол поруч із футболом, хай би той стояв порожнем чи гравці пропонували розіграти партію. Ми берегли свої сили для нездар із південного передмістя. Найсильнішим гравцем був Самі. Він самотужки грав проти двох супротивників, ще й з легкістю перемагав. Він дозволяв собі кидати гру, коли йому набридне чи коли наставав час іти на роботу. Самі ночами гарував у ринкового торговця: тягав тонни фруктів та овочів. Це був справжній рокер із коком і бачками, м’язистий амбал зі шкіряними браслетами на обох зап’ястях, явно не з тих, кому бракує поваги оточення. Він грав із такою швидкістю, що ми тетеріли, та відбивав кожен м’яч із неймовірною силою. Тих, кому вдалося його переграти, можна було перелічити на пальцях однієї руки. І я був серед них. Правда, усього тричі, та й то заледве. Він же перемагав мене десятки разів. Самі абсолютно не зважав на студентів та буржуа. Він називав усіх одним-єдиним словом: йолоп; так він зневажав нас із висоти свого показного зросту. Розмовляв лише з такими, як сам, і невеликою групою наближених, серед яких був Жакі — офіціант із «Бальто», його приятель та сусід по району передмістя. Про Самі ширилося чимало пліток, але передавали їх пошепки та в нього за спиною. Одні казали, що він лише дрібний розбишака, інші взагалі вважали його справжнім злочинцем. Та ніхто не міг назвати причину дурної слави: чи то погані манери та «чорна куртка», чи якась провинність, що таки була за ним. До мене він ставився прихильно, відколи я вибрав «Come On Everybody»[23] на музичному автоматі «Бальто» — здоровенному «Вурлітцері»[24], що поблискував поміж двома пінболами. Тоді він дружньо поплескав мене по спині, і я був щасливий побачити проблиск симпатії на його обличчі. Коли час від часу траплялась пара сильних гравців і Самі вже не міг виступати сам, то він ставив на захист мене. Я намагався бути гідним такої честі, тому завжди забивав два-три голи завдяки одному удару, який важко було парирувати і яким лише я орудував. За винятком отаких рідкісних проявів симпатії, я був не кращим за решту. Він ушановував мене зневагою, називаючи «справжнім йолопом», і взагалі збивав з пантелику такою частою зміною ставлення. Коли я назбирував трохи монет, то ставив рок-платівку. Із першими чіткими гітарними акордами Самі полегшено зітхав та кивком голови запрошував мене в захист. Разом ми не програли жодної партії.

«Бальто» було справжнє овернське бістро. Після війни родина Маркюзо переїхала в Париж із Канталя та фактично жила в цій невеликій кав’ярні. Вони запросто працювали сім днів на тиждень, від шостої ранку аж до півночі. Дядечко Альбер вправно керував своєю справою та демонстрував комерційний успіх фірмовими англійськими метеликами, яких він, до речі, колекціонував і невтомно поправляв за кожної нагоди глянути в дзеркало. А коли був добрий виторг, він вдоволено поплескував руками по видатному черевцю.

— А ось де грошики, і ніхто в мене їх не відбере.

Якщо слово «бонвіван»[25] і мало якийсь сенс, то це було точно про дядечка Маркюзо. Він час від часу повторював, що повернеться до рідного краю та відкриє свою