Читати книгу - "Божество різанини"

АЛЕН: Так можна й подерти.

ВЕРОНІК: А й справді… Годі, Мішелю, воно вже сухе. Часом так прив’язуєшся до речей, навіть і не знаєш, чому.

Мішель закриває каталог, і вони вдвох ставлять на нього стос книжок.

Мішель сушить Фудзіту, долганів та інші альбоми.

МІШЕЛЬ: Ну ось! Чиста робота! А звідки таке прізвисько — цуцик?

АЛЕН: Із пісні Паоло Конте[8] — ва-ва-ва…

МІШЕЛЬ: О, то я її знаю! (Наспівує.) А наш дарджилінґ — це змінене англійське darling. З’явилося після весільної подорожі до Індії. Дурне, еге ж?

ВЕРОНІК: Не треба було мені туди їхати!

МІШЕЛЬ: Не відволікайся, дарджилінґ.

ВЕРОНІК: Що?.. (Повертається Аннет.) О, Аннет! Я так хвилювалась… Вам краще?

АННЕТ: Здається що так.

АЛЕН: Якщо ти не впевнена, тримайся подалі від столика.

АННЕТ: Рушник я поклала до ванни — не знала, куди його подіти.

ВЕРОНІК: Правильно зробили.

АННЕТ: Бачу, ви все вичистили. Мені дуже шкода.

МІШЕЛЬ: Усе гаразд. Уже все владналося.

ВЕРОНІК: Аннет, даруйте, що не приділила вам достатньо уваги. Кинулася відразу до свого Кокошки…

АННЕТ: О, не турбуйтесь!

ВЕРОНІК: Я повелася неправильно.

АННЕТ: Ну що ви… (Після ніякової паузи.) Я тут подумала собі, поки була у ванній…

ВЕРОНІК: Що подумали?

АННЕТ: Мабуть, ми поквапилися з… Я хочу сказати…

МІШЕЛЬ: Кажіть, Аннет, ми вас слухаємо!

АННЕТ: Образа — це також агресія.

МІШЕЛЬ: Звісна річ.

ВЕРОНІК: Не обов’язково, любий.

МІШЕЛЬ: Авжеж, люба, не обов’язково.

АННЕТ: Фердінанд ніколи раніше не поводився жорстоко. На це має бути причина.

АЛЕН: Ще б пак — його ж назвали стукачем!.. (Вібрує його мобільний.) Даруйте… (Жестами вибачається перед Аннет і відходить убік.) Слухаю… Тільки якщо не буде заяви від жодної з жертв. Жодних постраждалих. Ви не повинні брати сторону постраждалих!.. Заперечуйте все, а в разі потреби атакуємо газету… Проект нашого комюніке ваш надішлють факсом… (Кладе слухавку.) Якби стукачем назвали мене, я точно образився б.

МІШЕЛЬ: А раптом це правда.

АЛЕН: Що ви сказали, даруйте?

МІШЕЛЬ: А що, як він мав на це підстави?

АННЕТ: На вашу думку, мій син — стукач?

МІШЕЛЬ: Ну що ви, я ж пожартував!

АННЕТ: Якщо продовжити жарт, то ваш син не кращий!

МІШЕЛЬ: Це ж як, поясніть?

АННЕТ: Бо він виказав Фердінанда!

МІШЕЛЬ: Але тільки тому, що ми дуже наполягали на цьому!

ВЕРОНІК: Мішелю, це аж ніяк не стосується теми розмови.

АННЕТ: Яка різниця! Наполягали чи ні — він його виказав.

АЛЕН: Аннет, годі.

АННЕТ: Чому?! (До Мішеля:) То ви досі вважаєте мого сина стукачем?

МІШЕЛЬ: Нічого такого я не вважаю…

АННЕТ: Якщо не вважаєте, то й не кажіть! Нащо ці образливі натяки?

ВЕРОНІК: Аннет, заспокоймося. Ми з Мішелем намагаємося виявити поступливість і поміркованість…

АННЕТ: Еге ж, поміркованість…

ВЕРОНІК: О, то ви з цим не згодні? Цікаво почути, чому?

АННЕТ: Бо ваша поміркованість надто поверхова.

АЛЕН: Цуцику, мені справді вже час іти…

АННЕТ: Давай, боягузе, йди.

АЛЕН: Аннет, я можу втратити найбільшого клієнта, а ці ігри у відповідальних батьків…

ВЕРОНІК: Мій син утратив два зуби. Обидва різці.

АЛЕН: Авжеж, ми вже про це чули!

ВЕРОНІК: І один з них — назавжди!

АЛЕН: Але ж не всі зуби він утратив! А нові ми йому вставимо! Ще кращі. Йому ж не мозок вибили, врешті-решт!

АННЕТ: Наша помилка в тому, що ми не дошукуємося причини.

ВЕРОНІК: Причина тут ні до чого. Одинадцятирічний хлопчик ударив. Кийком.

АЛЕН: Еге ж, озброївшись кийком…

МІШЕЛЬ: Ми прибрали це слово з заяви.

АЛЕН: Лише тому, що ми наполягли.

МІШЕЛЬ: Але ми не сперечалися.

АЛЕН: Це слово ніби навмисне заперечує помилку, неумисність, зрештою, дитячий вік.

ВЕРОНІК: Не впевнена, що мені подобається цей тон.

АЛЕН: Ми від самого початку мало розуміли одне одного.

ВЕРОНІК: Пане, я вважаю огидним дорікання в тому, що вже було визнано помилкою. Слово «озброївшись» вам не підійшло — гаразд, ми його замінили. Однак, якщо придивитися до точного визначення цього слова, то воно не було аж таким недоречним.

АННЕТ: Фердінанда образили, і він відреагував. Якщо хтось нападе на мене, я захищатимусь — особливо якщо їх буде ціла ватага.

МІШЕЛЬ: Ти диви, виблювала — і посміливішала!

АННЕТ: О, це було дуже грубо!

МІШЕЛЬ: Панове, ми ж усі готові до співпраці! Я в цьому переконаний! Нащо ці сварки і докори?!

ВЕРОНІК: Годі, Мішелю! Досить тягнути час. Якщо вже ми такі «поверхові», то геть цю кляту поміркованість!

МІШЕЛЬ: Ні, ні! На цей шлях я ставати відмовляюся!

АЛЕН: На який шлях?

МІШЕЛЬ: На жалюгідний шлях, до якого нас підштовхнули ці двоє маленьких негідників! Ось!

АЛЕН: Боюся, Веро не поділяє вашої позиції.

ВЕРОНІК: Не Веро, а Веронік!

АЛЕН: О, даруйте!

ВЕРОНІК: Що ж, тепер Брюно став негідником. Бідолашний! Це вже занадто!

АЛЕН: Слухайте, мені вже справді час іти.

АННЕТ: І мені теж.

ВЕРОНІК: Та йдіть собі вже, я вже втратила будь-яку надію!

Дзвонить телефон у квартирі.

МІШЕЛЬ: Слухаю?.. А, мамо… Ні, у нас друзі, але кажи… Так, роби все, що тобі кажуть… Стривай — ти приймаєш «Антрил»?! Зачекай, мамо, не клади слухавку… (До Алена:) Ота ваша гидота зветься «Антрилом», еге ж? її прописали моїй мамі!..

АЛЕН: «Антрил» прописують тисячам хворих.

МІШЕЛЬ: Так, негайно припини пити цей препарат! Чуєш, мамо?.. Негайно ж!.. Це не обговорюється. Поясню потім… А докторові Пероло скажеш, що я заборонив… Червоні? Чому червоні?.. Щоб тебе бачили?! Повна дурня!.. Слухай, я передзвоню тобі. Цілую, мамо! Я передзвоню! (Кладе слухавку.) Вона взяла у прокаті червоні костури, щоби не потрапити під вантажівку. Ніби в її