Читати книгу - "Київська Русь"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Історики, котрі відстоюють точку зору північного походження назви “Русь”, апелюють до авторитету “Повісті минулих літ”. Як правило, вони цитують таке місце: “И бѣша у него (Олега. — П.Т.) варязи и словѣни и прочий, прозвашася Русью”[49]. Та при цьому чомусь забувають відзначити, що дивне обернення північних пришельців на русів відбувається лише після того, як вони з’являються в Києві. До цього літопис іменує їх варягами, чуддю, словенами та ін. Виникає ще одне питання. Якщо назва “Русь” уже в IX ст. завдяки тісним “слов’яно-фіно-скандинавським контактам могла з’явитися лише в середовищі цього змішаного населення”, як стверджують деякі дослідники[50], то чому Олег проголосив “матерью городам руским” не якесь північне місто, скажімо, Ладогу чи Новгород, що знаходилися в центрі цієї “північної Русі”, а Київ, розташований від неї за тисячу кілометрів?
І як могло статися, що писемні джерела ніде не відобразили назву “Русь” стосовно північноруського населення.
Літописець і пізніше буде чітко розрізняти русь і варягів, і навіть слов’ян. 1015 р. Ярослав виступив з Новгорода на Київ, маючи тисячу варягів та інших воїв. Святополк вийшов йому назустріч, “пристрои бещисла вои, Русь и печенѣгъ”[51]. Після утвердження на київському столі вже Ярослав стає володарем руської дружини. Для походу проти Святополка і Болеслава Польського Ярослав “совокупилъ Русь, и варяги, и словѣнѣ”[52].
Ще більш показові в цьому плані свідчення давньоруських літописців XII — XIII ст. У них поняття “Русь” або “Руська земля” виступають у двох значеннях — широкому, яке стосувалося всіх східнослов’янських земель, що входили до складу Давньоруської держави, і вузькому, що вживалося для означення південної частини цих земель, тобто Київщини, Чернігівщини, Переяславщини.
Так, Юрій Довгорукий виступив з військом з Ростово-Суздальської землі “в Русь”, тобто до Києва. Ізяслав Мстиславич, змушений залишити Київ, пішов з “Руської землі” на Волинь, а потім знову повернувся в “Руську землю”[53]. Передаючи 1148 р. сину Юрія Довгорукого Ростиславу місто Божськ, Ізяслав Мстиславич ставить йому таку умову: “А ты постерези землѣ Руской оттолѣ”[54]. Але Ростислав Юрійович не виконує умов угоди, його виганяють, і він іде до Суздаля і говорить батькові: “Слышалъ есмь, оже хощеть тебе вся Руская земля”[55]. Юрій Довгорукий, ображений за себе і свого сина, вигукнув: “Тако ли мнѣ части нѣту в Руской земли, и моимъ дѣтемъ?”[56].
Заснування Києва. Мініатюра Радзивіллівського літопису
Святослав Всеволодович після походу на місто Дмитрів, “возвратися опять в Русь”[57]. Після вбивства Андрія Боголюбського володимирські бояри говорили: “Князь наш убьенъ, а дѣтей у него нѣту, сынок его в Новѣгороде, а братья его в Руси”[58].
Новгородці також розуміли під “Русью” Київ і Київську землю. В літописній статті 1135 р. говориться: “Иде в Русь архиепископ Нифонт”.
У 1142 р. новгородське посольство було затримане в Русі (у Києві) доти, доки воно не дало згоди на вокняжіння в Новгороді князя Святослава[59].
Князь Святослав, якого вигнали з Новгорода, “идущу в Русь к брату”[60].
Всеволод Велике Гніздо направив у 1195 р. своїх послів до великого київського князя Рюрика Ростиславича з таким посланням: “Вы есте нарекли мя во своемъ племени во Владимирѣ старѣйшаго, а нынѣ сѣдѣлъ еси в Киевѣ, а мне еси части не учинилъ в Рускои землѣ”[61]. 1223 р. на допомогу південноруським князям у їх боротьбі проти монголо-татар послали з ростовським полком Василя Костянтиновича, але він не встиг “к ним в Русь”[62].
Подібне цитування можна продовжити. Але й наведені свідчення переконують, що Русь у вузькому значенні слова — це землі між Десною на півночі, Сеймом і Сулою на сході, Россю і Тясмином на півдні, Горинню на заході. Іншими словами, це ті самі землі, де сиділи колись поляни, сіверяни і древляни, що склали основу ранньодержавного утворення “Русь”. Характерно, що саме в цьому регіоні збереглося найбільше гідронімів і топонімів, пов’язаних з назвою “Русь”, — Рось, Росава, Роставиця, Ростовець та ін. Коли на Русі з’явилося кілька міст з назвою Переяслав, перше з них, що дало назву іншим, стало називатися Переяславом Руським.
Срібна фібула VI — VII ст. Київ
Очевидно, що саме пізніші літописні свідчення допомогли повернути із забуття нашою пам’яттю саме поняття “первісна Русь”, що поклала початок державі. Можна думати, що й Костянтин Багрянородний мав на увазі саме цей регіон, коли говорив про внутрішню Русь. Шукати її на далекій північно-східній околиці слов’янського світу, в межиріччі Волги, Которослі і Трубежа, як це робить О. Пріцак[63], або ж на півночі, між Новгородом та Старою Ладогою, як це здається Д.О.Мачинському[64], нема підстав. В Ідрісі цей північноруський регіон цілком конкретно означений терміном “Зовнішня Русь”.
Обидва дослідники вдалися до надто вільного тлумачення писемних джерел, ототожнивши первісну Русь з островом Русів, розмістивши його на півночі чи у північно-східній Русі. Д.О.Мачинський розуміє, що свідчення арабських авторів важко співвіднести з відомостями про Ільменсько-Ладозький регіон, і виходить із становища в такий спосіб: оголошує їх пізнішими переказами давнього оригінального повідомлення про острів Русів, доповненими подробицями, що відображують історичні реалії Південної Київської Русі. А сталося це тому, що в 882 р. соціальне ядро Ільменсько-Ладозької Русі мігрує на південь, “руський домен” переміщується до Середнього Подніпров’я, а разом з ними мігрують і свідчення джерел[65]. Щоправда, вже через 40 років, згідно з Д.О.Мачинським, соціальний центр Русі повертається на північ. Тоді незрозуміло, чому свідчення східних авторів цього часу не поповнились подробицями, що відображали б реалії Північної Русі[66].
Гори Старокиївська і Дитинка. Київ. Сучасний вигляд
Теза О. Пріцака про мігруючий соціальний центр, підтримана Д.О. Мачинським, непереконлива. Ранні вогнища державності виникли практично одночасно в кількох найрозвинутіших регіонах Східної Європи. Історія утворення і формування найдавніших князівств Русі є яскравим підтвердженням цього. Процес формування соціально-класових структур проходив активніше у Середньому Подніпров’ї, де традиції державності були започатковані ще в скіфські часи. І не випадково, що саме Середнє Подніпров’я опинилось у центрі формування держави Руська земля та її народності. Спроби заперечити цей очевидний історичний факт, пов’язані, як правило, з необхідністю авторського переосмислення джерел, заздалегідь приречені на невдачу.
Заради справедливості слід зазначити, що Середнє Подніпров’я не єдине місце, яке
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Київська Русь», після закриття браузера.