Читати книгу - "Червоний Голод. Війна Сталіна проти України"

мистецтва й створив грошові знаки та марки, український державний герб.[36] Ще один член Центральної Ради і політичний діяч — Володимир Винниченко був прозаїком і драматургом. Таким чином, при відсутності власної суверенної держави з розбудованим чиновницьким апаратом і активним політичним життям, національні почуття українців могли знайти реалізацію передусім у літературі й мистецтві. Аналогічно і в Європі: письменники й художники відіграли важливу роль у формуванні національної ідентичності поляків, італійців і німців ще до того, як вони створили власні держави. Схожий досвід національного відродження в Російській імперії мали Грузія, Вірменія та прибалтійські держави, проте останні стали незалежними тільки в 1918 році. Керівна роль інтелігенції в цих національних проектах була очевидною і для прихильників, і для противників. Цей факт допомагає зрозуміти, чому за часів царської Росії були заборонені українські книги, школи та культура, і чому їх подальше переслідування стане центральним питанням для Леніна і Сталіна.

Члени Центральної Ради прагнули до демократичної легітимності, хоча розпочали свою діяльність як самопроголошені представники національного руху. Працюючи у великому білому будинку неокласичного стилю в центрі Києва (в якому раніше проводились зустрічі Українського клубу, що об’єднував письменників національного спрямування й громадських діячів), Центральна Рада скликала Всеукраїнський Національний Конгрес 19 квітня 1917 року.[37] Понад 1 500 людей, обраних у той чи інший спосіб місцевими радами і заводами, зібралися в Національній філармонії в Києві і тим самим висловили підтримку новому українському уряду. Того ж літа в Києві відбулися збори військових, селян і робітників.

Центральна Рада також намагалася створити коаліції з кількома політичними групами, включаючи організації єврейської та інших національних меншин. Навіть радикальне ліве крило Української партії соціалістів-революціонерів (численна селянська популістська партія, відома далі як «партія боротьбистів», від назви газети «Боротьба») виступило за Центральну Раду. Багато селян також висловили їй підтримку. У 1914–1918 роках російська армія налічувала в своєму складі понад 3 мільйони українців, у лавах австро-угорської перебувало ще 250 000. Багато цих солдатів воювали по різні сторони брудних окопів на Галичині.[38] Проте після закінчення війни близько 300 000 осіб, що служили в «українізованих» частинах, сформованих з українських селян, присягли на вірність новій державі. Деякі приєдналися до збройних сил Центральної Ради зі зброєю, яку принесли з війни. Вмотивовані можливістю повернутися додому, вони також сподівалися на революційні зміни і національне відродження, які пообіцяв новий український уряд.[39]

У наступні місяці Центральна Рада насправді здобула широку підтримку, передусім завдяки радикальним заявам. Відповідаючи тогочасним лівим ідеалам, Рада запропонувала обов’язкову земельну реформу, перерозподіл землі великих поміщиків і монастирів між селянами. «Ніхто не може знати ліпше за нас самих, що нам потрібно і які закони найкращі для нас», — задекларувала Центральна Рада в червні 1917 року в першому зі своїх Універсалів, адресованих широкій аудиторії:

Ніхто краще наших селян не може знати, як порядкувати своєю землею. І через те ми хочемо, щоб після того, як буде одбирано по всій Росії поміщицькі, казенні, царські, монастирські та інші землі у власність народів, як буде видано про це закона на Всеросійському учредительному зібранні право порядкування нашими українськими землями, право користування ними належало нам самим, нашим Українським Зборам... Вони вибрали з-поміж себе нас, Українську Центральну Раду, і наказали нам... творити новий лад вільної Автономної України.[40]

У листопаді третій і передостанній Універсал засвідчить про створення Української Народної Республіки в складі Російської Федерації та оголосить вибори до всеукраїнських установчих зборів.[41]

Попри очікуване несприйняття таких рішень певною частиною населення, відродження української мови знайшло широку підтримку, особливо серед селянства. Як і в минулому, українську мову ототожнювали з економічною та політичною свободою, адже тільки-но урядовці та бюрократи почали говорити українською, селяни отримали доступ до судів і державних установ. Офіційне вживання рідної мови стало предметом гордості та «джерелом моральної підтримки» національного руху.[42] Справжній вибух стався у виданні словників та правописних довідників. Між 1917 і 1919 роками в Україні вийшло друком п’ятдесят дев’ять книжок з української мови, порівняно з одинадцятьма за все попереднє століття. Серед них були три українсько-російських словники та п’ятнадцять російсько-українських. Великий попит на останні походив від багатьох російськомовних мешканців міст, які раптом були змушені опановувати українську мову — перспектива, яка їх не надто тішила.[43]

Протягом свого нетривалого існування український уряд досяг деяких успіхів у дипломатії, але вони не встигли запам’ятатися. Після проголошення незалежності Української республіки 22 січня 1918 року двадцятивосьмирічний генеральний секретар міжнародних справ Олександр Шульгин, також історик за освітою, здобув фактичне визнання своєї держави усіма великими європейськими країнами, включаючи Францію, Велику Британію, Австро-Угорщину, Німеччину, Болгарію, Туреччину і навіть Радянську Росію. У грудні Сполучені Штати надіслали свого дипломата для відкриття консульства в Києві.[44] У лютому 1918 року делегація українських урядовців у Брест-Литовську підписала мирну угоду з Центральними державами. Це була окрема угода від більш відомої — тієї, котру підписали нові лідери Радянської Росії кількома тижнями пізніше. Молода українська делегація усіх приємно вразила. Німецькі перекладачі згадували, що українці «поводилися сміливо, їхня наполегливість змусила [німецьку сторону] погодитися на всі вимоги, які були важливими для національних інтересів їхньої країни».[45]

Проте цього було замало: поширення національної свідомості, закордонне визнання і навіть угоди у Брест-Литовську було недостатньо для розбудови української держави. Запропоновані Центральною Радою реформи — особливо плани перерозподілу земель поміщиків без відшкодування — спричинили непорозуміння та хаос на селі. Демонстрації, прапори і проголошені свободи, що додавали оптимізму Грушевському та його прихильникам навесні 1917 року, не привели до створення дієвого бюрократичного апарату, державної адміністрації для впровадження реформ і, насамперед, ефективної армії, яка б змогла запобігти вторгненню і захистити державні кордони. Наприкінці 1917 року всі військові сили в регіоні, включаючи новостворену Червону армію, Білі армії старого режиму та війська Німеччини й Австрії, мали плани щодо окупації України. Кожна з них, атакуючи українські землі, якоюсь мірою атакувала також українських патріотів, український національний рух і навіть українську мову.

У січні 1918 року Ленін віддав наказ про перший радянський напад на Україну, а в лютому в Києві було встановлено нетривалий антиукраїнський режим, про який буде йти мова нижче. Перша радянська спроба захопити Україну закінчилася за кілька тижнів, коли німецькі та австрійські війська прибули для «виконання» Брест-Литовської угоди. Однак замість захисту ліберальних законодавців Центральної Ради вони підтримали Павла Скоропадського, українського генерала в ефектному козацькому вбранні, яке довершували козацькі шабля і шапка.

Протягом кількох місяців Скоропадський