Читати книгу - "Дар Гумбольдта"

більше. Вважаючи за нормальне жити на п’ятнадцять доларів на тиждень, я не мав можливості оцінити його потреб і його прибутку. Був потайний, але натякав на великі суми. А тепер домігся, щоб його призначили заміщати протягом року професора Мартіна Сьюела у Принстоні. Сьюел як стипендіат фонду Фулбрайта їхав до Дамаска читати лекції про Генрі Джеймса. Його приятель Гумбольдт мав його заступати. Потрібен був іще один викладач, і Гумбольдт порекомендував мене. Скориставшись із повоєнного культурного буму, я написав для «Нью Репаблік» і «Нью-Йорк Таймс» рецензії на безліч книжок.

Гумбольдт сказав:

— Сьюел читав твої опуси. Він вважає тебе досить тямущим. Зі своїми темними невинними очима і приємними провінційними манерами ти видаєшся милим і скромним. Старий хоче на тебе поглянути.

— Поглянути на мене? Та він же такий п’яний, що й двох слів не зв’яже.

— Як я сказав, ти видаєшся милим простаком, якщо лише не зачепити твою вразливу вдачу. Не будь такий зарозумілий. Це просто формальність. Справу вже залагоджено.

«Простак» було одним із лайливих слів Гумбольдта. Як знавець психологічної літератури він бачив мої вчинки наскрізь. Мої мрійливість і відірваність від світу ні на мить його не одурили. Він знав мою різкість і честолюбство, агресію і прагнення руйнувати. У своїх промовах він охоплював усе, що лише міг. Тому, коли ми їхали на його старенькому «б’юїку» повз нескінченні поля, Гумбольдт виливав на мене цілі потоки інформації — Наполеонова хвороба, Жюльєн Сорель, jeunes ambitieux[20] Бальзака, створений Марксом портрет Луї Бонапарта[21], всесвітньо-історичні індивіди Геґеля.

Особливо важливий для Гумбольдта був отой всесвітньо-історичний індивід, посередник Духу, таємничий провідник, який покладав на людство завдання зрозуміти його, тощо. Такі теми були досить поширені у Ґринвіч-Вілледжі, але Гумбольдт надавав їхнім обговоренням особливої вигадливості й маніакальної енергії, пристрасті до заплутаності та двозначностей і натяків у дусі «Поминок за Фіннеґаном»[22].

— А в Америку, — сказав Гумбольдт, — цей всесвітньо-історичний індивід прийшов би, ймовірно, з лівого крила. Був би родом із Епплтона, штату Вісконсин, як Гаррі Гудіні[23] або Чарлі Сітрин.

— До чого тут я? Щодо мене ти помиляєшся.

Саме тоді я був сердитий на Гумбольдта. Коли ми з моєю подругою Деммі гостювали у нього в селі, він застеріг її щодо мене, прохопившись за вечерею: «Ти маєш бути обачна з Чарлі. Я знаю таких дівчат, як ти. Вони надто багато вкладають у чоловіка. А Чарлі — це справжній чортисько». Нажаханий тим, що він щойно ляпнув, Гумбольдт підвівся з-за столу і вибіг із будинку. Ми чули, як він важко ступає по каменях темної сільської дороги. Тимчасом я і Деммі залишилися з Кетлін. Урешті вона сказала:

— Чарлі, він тебе обожнює. Проте він щось втелющив собі в голову. Мовляв, ти маєш якусь таємну місію і що такі люди, як ти, не зовсім надійні. А Деммі йому подобається. Він вважає, що в такий спосіб захищає її. Та в цьому немає нічого особистого. Ти ж не сердишся, правда?

— Сердитися на Гумбольдта? Він занадто фантастичний, щоб на нього сердитись. Особливо в ролі оборонця дівчат.

Деммі, здавалося, не знала, що й думати. Втім кожна молода жінка оцінила б таку турботу. Згодом вона запитала в мене, як завжди, зненацька:

— А що це за балачки про місію?

— Та так… дурниці.

— Але, Чарлі, ти щось таке казав мені колись. Чи Гумбольдт просто верзе казна-що?

— Я казав, що іноді маю дивне відчуття, начебто мене запечатали і відправили поштою, а тепер очікують мого прибуття за якоюсь важливою адресою. Я можу містити надзвичайну інформацію. Але це… просто маячня.

Деммі — її повне ім’я було Анна Демпстер Вонґел — викладала латину в школі Вашингтона Ірвінґа, розташованій неподалік від Юніон-скверу, і мешкала на Берроу-стріт.

— У Делавері, — сказала мені Деммі, — є нідерландська округа. Саме звідти походить родина Вонґелів.

Вона закінчила пансіон для шляхетних дівчат, потім вивчала класичну філологію у Брін-Мор-коледжі, але також була неповнолітньою правопорушницею і у п’ятнадцять років належала до банди викрадачів машин.

— Оскільки ми кохаємо одне одного, ти маєш право знати, — сказала вона. — У копів на мене ціле досьє: крадіжки автомобільних ковпаків, марихуана, проституція, викрадення машин, втеча від поліції, аварія, лікарня, умовний вирок. Повний перелік, як бачиш. Але я також знаю близько трьох тисяч біблійних віршів. Мені змалечку прищепили страх перед пекельним вогнем та вічним прокляттям.

Її татусь, неотесаний мільйонер, роз’їжджав на своєму «кадилаку», спльовуючи крізь вікно.

— Він чистить зуби засобом для миття посуду. Сплачує десятину церкві. Водить автобус недільної школи. Останній із зашкарублих фундаменталістів. Щоправда, таких, як він, там безліч.

У Деммі були блакитні очі з чистими білками й кирпатий ніс, майже такий само виразний та задерикуватий, як і очі. Через довгі передні зуби її вуста завжди були ледь розтулені. Золотисте волосся на подовгастій елегантній голівці розділено проділом на дві рівні частини, немов завіси на вікнах чепурного будиночка. Обличчя мала таке, яке можна було б побачити у фургоні перших підкорювачів американських прерій — лице з порцеляново-білою шкірою. Та насамперед мене вразили її ноги. Вони були надзвичайні. І ці прекрасні ноги мали зворушливий дефект — коліна торкалися одне одного, а ступні вивернуті назовні, тож, коли вона швидко йшла, туго натягнутий шовк її панчіх створював ледь чутне тертя. На вечірці, де ми зустрілися, я насилу міг розібрати її слова, бо вона бурмотіла щось, цідячи крізь зуби, як тоді було модно у східних штатах. Але у своїй довгій нічній сорочці вона була приємною сільською дівчиною, донькою фермера, і вимовляла слова чітко і виразно. Зазвичай близько другої години ночі вона прокидалася від страшних снів. Її християнська віра скидалася на маячню. Деммі доводилося виганяти з себе нечистих духів. Вона боялася пекла. Стогнала вві сні. А потім, схлипуючи, сиділа на ліжку. Я, напівсонний, намагався її заспокоїти і розрадити:

— Деммі, немає ніякого пекла.

— Я знаю, що є. Пекло є, воно є!

— Поклади голову мені на плече. Спробуй знову заснути.

Якоїсь вересневої неділі 1952 року Гумбольдт заїхав по мене на Берроу-стріт. Там, неподалік від театру Черрі Лейн, мешкала Деммі. Огрядний і солідний, тепер він був геть не схожий на того молодого поета, з яким я їздив до Гобокена їсти молюсків. Весела Деммі — зранку від нічних жахіть не лишалося й сліду — гукнула мені з майданчика пожежних сходів на четвертому поверсі, де вона тримала бегонії: «Чарлі, сюди їде Гумбольдт на своєму драндулеті!». Гумбольдт газував по Берроу-стріт, перший в Америці поет, який,