Читати книгу - "Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933"

— до визнання прав націй на відокремлення та незалежність[30]. Зникнення старого розмежування між історичними та неісторичними народами дало йому змогу знайти твердження на підтримку своєї позиції навіть у класиків — достатньо було процитувати тези Маркса й Енгельса щодо Ірландії та Польщі[31]. Коли в 1913 році Ленін уперше виступив за розширення права націй на самовизначення, то відразу вирішив надати їм право на відокремлення та незалежність. Він писав:

«Ми вимагаємо свободи самовизначення, тобто незалежності, тобто свободи відокремлення пригноблених націй, не тому, що ми мріяли про господарське роздрібнення або про ідеал дрібних держав, а, навпаки, тому, що хочемо великих держав і зближення, навіть злиття, націй, але на справді демократичній, справді інтернаціоналістській базі, немислимій без свободи відокремлення»[32].

Щоб у подальшому втримати нації від реалізації їхнього права на самовизначення, Ленін заявляв, що коли соціалісти нації-гнобителя мають підтримувати це право, то соціалісти пригноблених націй мають виступати проти нього та за єдність. Якщо соціалісти пригнобленої нації виступатимуть за незалежність, вони мимохіть стануть союзниками національної буржуазії, яка неминуче їх зрадить[33]. Тож право націй на самостійність було визнано лише з надією, що його ніколи не реалізують. Ленін залишався категоричним супротивником будь-чого, що стало б на заваді асиміляції, як, наприклад, австрійський план національної культурної автономії[34]. Його мета була та сама, що й у Люксембурґ, але тактика відрізнялася.

Ближче до кінця життя досвід Російської революції та опір неросіян усьому, що бодай віддалено натякало на російське панування, змінять погляди Леніна щодо національного питання. Але щоб зрозуміти цей останній етап у еволюції його поглядів, потрібно дослідити, що саме змусило його змінити думку щодо того, як соціалістичному урядові слід поводитися з неросіянами. Не випускаємо з уваги, що цей соціалістичний уряд великою мірою був саме російським витвором.

Український соціалізм у Російській імперії

Станом на 1917 рік українці здебільшого були сільською нацією, яку практично не зачепив стрімкий індустріальний розвиток країни, що вже відбувався протягом останнього півсторіччя. Напередодні Російської революції 1917-го Україна все ще була «житницею Європи», яка за період із 1909 по 1913 рік виробляла 98 % усієї пшениці Російської імперії, 75 % її жита, 27 % її вівса[35]. Східну частину України було перетворено на індустріальний та шахтарський регіон, який виробляв 68 % усього чавуну імперії, 77 % залізної руди, 87 % вугілля та 82 % нерафінованого цукру[36]. Економічний розвиток був таким стрімким, що один автор назвав Україну «Ельдорадо» — вона приваблювала шукачів роботи з усієї імперії[37]. Проте ту частину, яку можна було б назвати українським робітничим класом, становили або асимільовані українці, або найнижче оплачувані й найменш кваліфіковані працівники. Профспілками та соціал-демократичним рухом, які контролювали більшу частину робітничого класу, керували або росіяни, або ті, хто перейняв російську мову та російську культуру[38].

Розвиткові української національної свідомості суттєво перешкоджала заборона на українську писемність та культуру, що її було накладено в Російській імперії в 1863 році та суттєво посилено в 1876-му[39]. Хоча після революції 1905 року знову можна було друкувати книжки та періодичні видання українською мовою, новий виток поступового закручування гайок практично відкотив ситуацію до дореволюційного стану. Після початку Першої світової нічого не можна було друкувати українською мовою за винятком брошур про те, як покращити методи ведення сільського господарства, чи на інші так само аполітичні теми[40]. Микола Ковалевський, людина, яка багато років віддала українському рухові, пригадує, що цей рух дістав масову підтримку лише 1912 року[41].

Оскільки клас і національність збіглися, цілком природно, що український націоналізм ішов пліч-о-пліч із аграрним соціалізмом. Тієї загрози, щодо якої застерігав Ленін, а саме зради з боку національної буржуазії, просто не існувало: українці взагалі не мали своєї національної буржуазії. Від початку століття й до революції 1917-го в працях українських націоналістів постійно бачимо поняття «безбуржуазність». Деякі українці списували слабкість українського націоналізму саме на безбуржуазність, тоді як інші вихвалялися нею, оскільки вважали, що вона сприяє більшій національній єдності. Проте, незалежно від їхніх поглядів на це явище, вони погоджувалися з тим, що воно могло існувати[42].

Першу спробу поєднати український націоналізм із аграрним соціалізмом зробив Михайло Драгоманов у 1870-х роках. Соціалізм у баченні Драгоманова мав спиратися на самоврядні та незалежні місцеві селянські громади, які за потреби могли співпрацювати між собою. Україна, з анархістського погляду Драгоманова, повинна була стати «спільнотою спільнот, вільних громад, вільних у всіх своїх справах». Згодом Україна мала увійти до світової федерації соціалістичних націй-держав, обрані представники яких проводили б регулярні збори. Як зазначав сам Драгоманов, у цьому на його погляди більше вплинули Прудон та Бакунін, ніж Маркс[43].

Перша українська політична партія в Російській імперії сформувалася лише на початку століття[44]. Створена 1900-го як радикальна націоналістична група, Революційна українська партія (РУП) швидко підпала під марксистський вплив і суттєво змінила націоналістську компоненту свого руху. Менш як за п’ять років із моменту заснування одне крило керівництва РУП зайшло так далеко, що взагалі проголосило національність «питанням, якого не існує», а також зробило невдалу спробу цілком влитися своєю партією до російської соціал-демократії. Унаслідок цього партія розкололася надвоє[45]. Одна частина партії масово приєдналася до РСДРП, назвала себе Українською соціал-демократичною спілкою, яка стала чимось на кшталт української секції РСДРП, що поширювала пропаганду соціал-демократичної партії українською мовою. Хоча Спілка й зреклася національних вимог, вона мала власний Вищий комітет. Спілка відіграла значну роль у перемогах РСДРП на виборах 1907 року до II Державної думи Російської імперії, а за короткий проміжок часу навіть здобула більше прихильників, ніж стара РУП, яка тепер називалася Українською соціал-демократичною робітничою партією (УСДРП)[46]. УСДРП також подала заявку на вступ до РСДРП із проханням залишити за ними право обстоювати питання української автономії як відкрите питання до наступного з’їзду РСДРП[47]. Те, що УСДРП отримала відмову, було для неї радше виявом талану. Якби її взяли до лав РСДРП — вона зникла б, як і Спілка, що була приречена після хвилі арештів 1908 року, яка остаточно її послабила. Через апатію «батьківської» організації, невизначеність щодо її ролі, а також тенденцію місцевих російських соціал-демократичних організацій витісняти Спілку з містечок і заводів, невдовзі Спілка, по суті, припинила своє функціонування, хоча її організаційна основа проіснувала аж до 1912 року[48].

Хоч УСДРП й вижила, а революція 1917-го зробила кількох членів цієї партії міністрами уряду