Читати книгу - "Іван Мазепа"

і з великим статком та силою впливу в політиці. Овдовівши, вона скерувала свою увагу на синів, один з яких — Януш — став краківським воєводою, а другий — Михайло — великим литовським гетьманом. Із цим сімейством добре знався Мазепа, який був, незважаючи на належність до іншої конфесії, хрещеним батьком дочки Януша.

Загалом княгиня Анна відігравала велику роль в політиці Речі Посполитої, особливо в буремні часи першої половини XVIII ст., коли королем став Станіслав Лещинський — союзник Карла ХІІ, якому вона доводилась тіткою. Про характер стосунків між гетьманом і княгинею судити важко. Свідчення про їхню любов випливали здебільшого з чуток, люди тоді поговорювали про те, що Мазепа та Анна ось-ось мали оголосити про заручини (гетьману було вже за шістдесят), та цього не сталося.

Вони активно листувались. Листування не збереглось, бо велось таємно, і зміст листів відомий був лише їм двом і частково Пилипові Орлику, який був головним довіреним гетьмана. Згодом, на еміграції, сам Орлик висловлював припущення, що думка про розрив з Москвою зародилась в голові старого гетьмана саме під час зустрічі з княгинею в Білій Криниці. Чи так це було, чи ні — судити важко, достеменно відомо, що Анна зіграла ключову роль у відносинах гетьмана з антимосковською коаліцією Карла ХІІ — Станіслава Лещинського. Саме завдяки цьому листуванню майбутні союзники дійшли згоди й полтавська авантюра стала реальністю. Були вони закохані чи ні — достовірно невідомо, та, як то кажуть, не буває диму без вогню. Документальних свідчень про це немає (окрім даних з допиту племінника Мазепи Андрія Войнаровського, який сказав, що княгиня обіцяла вийти заміж за його дядька), але є вони про інші стосунки…

Стараннями українських письменників, зокрема Богдана Лепкого, до нас дійшла історія кохання гетьмана до своєї… похресниці. Похресницю звали Мотря Кочубеївна, вона була дочкою генерального судді Василя Кочубея. Народилась на Полтавщині в 1688 році. Уперше побачила гетьмана в родинному маєтку Ковалівці в шістнадцятирічному віці, і вже тоді між ними пробігла іскра почуттів. Та на заваді їхньому можливому щастю став не тільки юний вік дівчини, але й той факт, що Іван був хрещеним батьком своєї коханої. Та, перш ніж осудити Мазепу, треба врахувати одну вагому річ: почуття немолодого чоловіка були взаємними. Збереглись кілька листів закоханих, які будуть наведені нижче.

Стосунки цих двох розвивались бурхливо й тяжко. За два роки по смерті дружини Мазепа посватався до Кочубеївни. Батьки відповіли категоричною відмовою. Їх можна зрозуміти: Мазепа аж ніяк не годився на роль чоловіка такої молодої дівчини, та й їхнє власне ставлення до нього було вкрай негативне. Василь Леонтійович (батько Мотрі) все ще не міг змиритись із тим, що після Коломацької ради гетьманська булава дісталась не йому, представникові знатного козацького роду, а малозначному на той час Мазепі. А тут він ще й сватається до дочки Кочубея, накликаючи на того ганьбу. Певно, саме це сватання стало останньою краплиною, яка змусила його вдатися до давнього й випробуваного засобу зміщення гетьманів — доносу царю. Правда, цього разу донос, написаний у спів­авторстві з полтавським полковником Іваном Іскрою, не досяг мети. Змовники, які намагались донести Петру І інформацію про зносини гетьмана з польським королем Станіславом Лещинським (а відтак і з Карлом ХІІ), не врахували тої ваги, яку мав старий гетьман в очах царя. Їхньому доносу не повірили, і за царським указом Іскра був страчений разом з Кочубеєм. Згодом, після того, як виявилось, що вони казали правду, їх обох реабілітували, та, як відомо, життя вбитому не повернеш. Однак до цього доносу було ще кілька років, а поки за наполяганням матері Любові Кочубей юну Мотрю відправили до монастиря. Та дівчина виявилась хитрішою і по дорозі втекла до Мазепи. Сміливий крок, як на шістнадцять років, заради кохання до пристаркуватого гетьмана!

На жаль, не завжди почуттів достатньо для щастя. Іван розумів, чим може обернутись такий хід подій, і відправив дівчину назад до батьків. Розпочалось листування закоханих, яке тривало аж до одруження Мотрі з Іваном Чуйкевичем. Листувались таємно, через довірених слуг Мотрі та Мазепи. Через них же Мотря Кочубеївна одержала від гетьмана на знак уваги цінні подарунки — діамантову каблучку і книжечку. Взамін юна кохана гетьмана передала пасмо свого волосся, намисто з шиї та свою нічну сорочку — у середньовічній Європі такі знаки уваги з боку дами були досить поширені.

Після страти батька Мотря разом з чоловіком залишилась на боці Мазепи й потрапила в полон до московських військ. Завдяки родинним зв’язкам з Василем Кочубеєм подружжя не стратили, а тільки вислали до Сибіру, після повернення звідки Мотря доживала свого віку у Вознесенському жіночому монастирі під Полтавою. Ось так і закінчилась історія палкого кохання між похресницею і хрещеним батьком.

Вибрані листи з листування Мотрі Кочубей та Івана Мазепи

Моє сердечне кохання!

Тяжко засумував я, почувши, що катиця не перестала Вашу милість мучити, як це і вчора те вчинила; я сам не знаю, що з нею, гадиною, чинити; то моя біда, що з Вашою милістю слушного не маю ж часу про все переговорити; більш од жалю не можу писати, тільки те: коли щось станеться, а поки живий буду, тебе сердечно любити і зичити всього добра не перестану, і повторно пишу — не перестану, на злість моїм і твоїм ворогам.

Моє сердечне кохання!

Бачу, що Ваша милість у всьому відмінилася своєю любов’ю колишньою до мене — як собі знаєш, воля твоя, чини, що хочеш, будеш того жалувати, пригадай тілько слова свої, які дала мені клятвою в той час, коли виходила од мене з покою мурованого, коли я дав тобі перстень діамантовий, над котрий найліпшого, найдорожчого у себе не маю, що «хоч сяк, хоть так буде; а любо» межи нами не одміниться.

Моє серденько!

Бодай того Бог з душею розлучив, хто нас розлучає!

Знав би я, як над ворогами помститися; тільки ти мені руки зв’язала; я з великою сердечною тоскницею жду од Вашої милості відомості, в якім ділі, сама добре знаєш; прошу вельми тоді: учини мені скору відповідь на сеє моє писання, моє серденько.

Моя сердечна коханая, наймильшая, найлюб’язніша Мотроненько!

Вперед смерті на себе сподіваюся, ніж такої в серці Вашому одміни. Спомни тільки на свої слова, спомни на свою присягу; спомни на свої рученьки, котрії мені не наоднократ давала, що мене (хоч будеш за мною, хоч не будеш) до смерті любити обіцяла.

Спомни на останок люб’язну нашу бесіду, коли ти бувала в мене в покої: нехай Бог неправдивого карає, а я — хоч любиш, хоч не любиш мене, — до смерті тебе, згідно слова свого, любити і сердечно кохати не перестану, на злість моїм ворогам. Прошу і вельми, моє серденько, в будь-який спосіб побачся зі мною; що маю з Вашою милістю далі чинити, бо вже більш не буду ворогам своїм терпіти, конечно відомсту учиню, а яку, сама побачиш.

Щасливші мої листи, що в рученьках твоїх бувають, ніж мої біднії очі, бо тебе не оглядають.

Моя сердечна кохана Мотронько!

Поклон мій віддаю Вашій милості, моє серденько, а при поклоні посилаю Вашій милості гостинця