Читати книгу - "Морозенко"

Згодом з нього вийде зажерливий і жорстокий жмикрут.

Ще молодим, двадцятидвохлітнім, Панас Мирний з душевним трепетом стежив у пресі за подіями Паризької комуни і болісно пережив її поразку. Потім близько стояв до революційного руху народників, сам належав до гуртка «Унія». Пережив радість революції 1905 року і звідав пекучої гіркоти, коли вона була придушена. Всією своєю творчістю, всім своїм життям він належав народові й разом з народом чекав і готувався до «слушного часу», до великої справжньої волі.

«Ні, не слава — ота шинкарка п’яна — поривала мене в мої молоді літа до роботи,— писав він у маленькому етюдику 1909 р.— Моє невеличке серце ще змалечку пестила любов до тебе, мій обездолений краю, і вона — оповила мою душу чарівними снами і підбурювала думки до роботи».

«...Страшною марою оце сучасне життя стало передо мною і лякало мою юнацьку душу своїми злодіяцькими заходеньками. Що воно буде? І як воно далі буде? Допитувалась моя залякана душа, та, призвичаєна ще змалку до роботи, вона не піддалася жахові й — потай усіх, темними ночами — скликала свої яскраві думки до гурту, наструнчувала занепаду силу і почала викладати оті випади лихого життя дрібними рядками на папері».

Дожив Панас Мирний до Жовтневої революції, до нової ери. І коли обірвалися в широкому гирлі береги його життя, все прекрасне творіння його попливло далі — в бурхливе море, в океан майбутніх поколінь, у безсмертя...

МИКИТА ШУМИЛО

МОРОЗЕНКО

Оповідання

І

— Спи, Пилипку, спи! Он чуєш, яке надворі схопилося! Гуркоче, гуде та виє... Розгулявся Морозенко! Нема впину старому дідузі: аж пищить усе, а він, немилосердий давить... Знаєш Оленчиного Андрійка? Вкусив бідного за пальчик, аж ногтик побілів, пучка опухла. Тепер мати його і вовтузиться з ним: не знає, сердешна, яку йому пораду дати. Почне одтирати — Андрійко плаче: пальчик болить; давай хукати, одігрівати, а хлоп'я ще дужче займається... А все через те, що не слухав матері. Мати казала йому: не ходи, синку, надвір — Морозенко лютує! — а він не послухав, пішов. От і вкусив його Морозенко за пальчик. А тепер обом лихо: Андрійкові лихо — пальчик болить, а матері друге — Андрійко нездужа!

Так звечора на Меланки казала Катря Зайчиха своєму семилітньому синові Пилипкові, забившися з ним від страшенного холоду аж за комин, у самий теплий куточок печі.

Було ще не пізно — тільки починало смеркати, а Катря вже зовсім на піч забралася, не знати від кого й задля чого сінешні двері закрутила, хатні защіпнула, зняла невеличкий каганчик з полиці, засвітила й мерщій побралася з сином на піч, захопивши й світло з собою.

Череп'яний каганчик, що вилупила його Катря з розбитого кашника, з каплею рижієвої олії на дні, ледве блимав у темному кутку своєю сизою горошиною на кінці гнота; пузатий комин заслоняв той підсліпий світ від хатнього мороку; на печі хоч сякий-такий світ борюкався з темнотою; зате хату окривали непроглядні померки... Видно, світ неохочий заглядати в темні пристановища, де ховаються злидні від холоду! Та й що там було освічувати! Хатні голі стіни — полупані, мороз повиступав на їх сизим інеєм; чорні двері розмалював він білими візерунками, а на шибках повимуровував цілі барани криги; тала та крига помалу спускалася по стінах аж до долівки чорними потьоками... В кутку під божницею замість стола стояла узесенька примостка на чотирьох паколах, убитих в землю. Не лежало на тій примостці, як у добрих людей буває, ні хліба шматочка, ні солі дрібочка; на двох голих дошках тієї примостки чорніли тільки дірки, де були колись сучки, що повигнивали та повипадали. А вгорі з кутка виглядав невеличкий образ — не знать, святого чи святої, бо на йому малюнок потемнів, позлущувався, одні тільки чорні очі сумно визирали з пожовклого обличчя, немов скаржилися на холод та голод, що доводилося терпіти хазяїнам хати... А насупроти столу, між череватою пічкою й другою стіною, притулився піл з чотирьох тоненьких драничок, таких хистких, що вони хиталися та вгиналися й тоді, як хто до їх підходив, немов перестерігали не накладувати на їх нічого, щоб, бува, не проломилися, Та на їх і не лежало нічого — пустісінькі та голісінькі, як і та гола та дебела жердка, що висіла в кутку над полом. І навіщо її там привішено? Удень, правда, на їй бовталося лихе ряденце, а на ніч вона зоставалася голою дровенякою, причепленою наче на те, що коли кому заманеться, було б де повіситись. І диво дивне! — як се Катрі ніколи не западала така лиха думка, коли кругом неї було таке убожество непроглядне, нужда та недостача безмірні, холодні та голодні злидні.

Одначе то б було ще дивніше, якби в Катриній голові заклюнулась така чорна думка вночі на Меланки, якраз перед Василем! Всякому звісно, що в ту ніч старий рік кінчається, а новий зачинається. На віки вічні старий зникає, занесе з собою і добре й лихе, приховає пережите й перемучене і стражданням закручене; а коли що й зоставить у людській схованці-споминці, то все ж то буде не кипуче життя-страждання, а тільки спогадка про його, не живе в'їдливе лихо, а тільки його холодна облуда. Натомість Новий рік прийде, нові надії принесе з собою, а за ними, може, хоч невелику крихітку щастя. Та багатому багато його треба, а бідному й то гаразд, коли буде що на завтра кусати, буде чим забезпечитись від холоду!

У