Читати книгу - "Як Мар'яна війну переживала , Алина Фенчак"

Війна не знала пауз, але саме в коротких перервах між обстрілами, у ранковій тиші перед штурмом або під час нічного патрулювання, народжувались почуття.

Мар’яна та Максим усе частіше були поруч. Вона показувала йому, як тримати автомат, як не лякатися вибухів і як слухати серце, коли навколо смерть. Він слухав її уважно, мов дитина слухає колискову. Але те, що починалось як побратимство, ставало чимось більшим.

Одного вечора, коли зорі висіли над табором, а з боку села доносились глухі вибухи, вони сиділи біля вогнища. Максим мовчав, але його рука ледь-ледь торкалась руки Мар’яни.

— Боїшся? — тихо запитала вона, дивлячись на вогонь.

— Ні, — відповів він. — Але коли тебе немає поруч — нестерпно тихо в голові.

Мар’яна обернулася до нього. Очі Максима світилися ніжністю, не зламана душею, не загрубіла війною.

— І я тебе чекаю, кожного разу, — прошепотіла вона.

І в ту ніч, серед страху, болю і небезпеки, вони вперше поцілувалися — щиро, довго, з надією. Війна тривала, але на мить — вона зупинилась для них.