Читати книгу - "Іствікські відьми"

Здавалося, Дерріл зніяковів від їхньої похвали, начеб розчинився в ній. Потрусив своєю кудлатою головою, як собака, що сушиться, а тоді ніби поставив щелепу на місце тими ж двома пальцями, якими витер кутики рота.

— Так, ця пісня змішана доволі непогано, — визнав він. — Окей, а зараз послухайте цю. Це марш на «How High the Moon».

Ця композиція вийшла не так добре, хоча в ній і діяли ті ж самі чари. Чари, подумала Александра, крадіжки і трансформації, без будь-якого простодушного, творчого трепету в них, сама лише сміливість жахливезної комбінації. Третьою пропозицією була ніжна бітлівська «Yesterday», розбита на нерівні ритми самби; вона змусила всіх сміятися, що не було ефектом від першої пісні й чого, либонь, не малося на увазі.

— Тож, — сказав Ван Горн, встаючи зі стільця, — ось така от ідея. Якщо вийде зробити десь із дюжину таких речей, мій друг з Нью-Йорка каже, що має знайомого директора студії і, може, нам удасться нашкребти трохи бабла, щоб просунути це діло. То що скажете?

— Ця річ дещо… особлива, — кинула Зукі, її пухка верхня губа урочисто зімкнулася над нижньою, що, однак, виглядало радісно.

— А що тут особливого? — спитав Ван Горн, виказуючи біль, його обличчя мало не тріскало. — Тайні Тім був особливий. Лібераче був особливий. Лі Гарві Освальд був особливий. Аби мати хоч якусь увагу в наші дні й часи, треба добряче виділятися.

— То для цього діла треба бабло? — різко спитала Джейн Смарт.

— Так мені сказали, голубонько.

— Але ж, любий, від кого? — спитала Зукі.

— О, — сказав він, спантеличений, мружачись крізь світло від свічок так, ніби не бачить нікого, крім відображень, — від купки людей. Банкірів. Перспективних партнерів.

Різко, певно, в гармонії зі старим смокінгом, він поринув у клоунаду в стилі фільму жахів, засмикавшись у тому чорному костюмі, начеб його покрутили корчі, його ноги викривились у протилежний бік.

— Годі вже про справи, — сказав він. — Гайда до вітальні. Давайте навалимось.

Щось намічалося. Александра відчула всередині повзуче здригання; почав проступати велетенський гладенький вигин депресії, ніби вгору зарухались автоматичні двері гаража, двері, активовані певним електричним оком її власного внутрішнього чуття, виходячи на широкий підземний схил, чий спадний напрям було не відвернути ні пігулками, ні сонячним світлом, ні гарним відсипанням. Її життя було збудоване на піску, і вона знала: все, що вона побачить сьогодні, видасться їй понурим.

Гидкі, запилюжені витвори поп-арту у вітальні виглядали безрадісно, як і флуоресцентні лампи в рейковому світильнику над головою — деякі були вимкнуті, а деякі блимали й гуділи. Велика, видовжена кімната потребувала більшої кількості людей, щоб заповнити її на гулянку, для якої вона призначалася; вона зненацька нагадала Александрі безлюдну церкву, з таких, які піонери в Колорадо будували вздовж гірських доріг і в які більше ніхто не ходить, радше через занепад, а не зречення, бо всі аж надто зайняті заміною циліндрів у своїх пікапах чи відходами від вечора суботи, а тим часом паркувальні місця надворі перед ними позаростали травою, на лавах зі спинками й досі лежать гімни, видимі всередині.

— А де Дженні? — спитала вона вголос.

— Леді ще вбирають у лабораторії, — сказала Ребекка. — Вона так багато працює, аби тільки не злягла.

— Як просуваються ваші справи? — спитала в Дерріла Зукі. — Коли вже я зможу пофарбувати свій дах кіловатами? Мене ще й досі спиняють на вулиці й питають про це через ту статтю, що я написала про тебе.

— Ага, — гаркнув він, черевом, так, що голос з’явився як із колодязя біля його голови. — А ще я чув, що ті старі шкапи, яким ти продала халупу Ґебріелів, поливають мою ідею брудом. Та пішли вони нахуй. Всі сміялися з Леонардо. Всі сміялися з Лейбніца. Всі сміялися з того типа, що винайшов зіпер, як його, на біса, звали? Один із неоспіваних героїв винахідництва. Я тут, до речі, думав, чи не підійдуть часом мікроорганізми, хочу використати механізм, що вже й так налагоджений і здатний до самовідтворення. Технологія видобутку біогазу; а знаєте, хто в цій сфері попереду всіх? Китайці, уявляєте собі?

— А не можна просто використовувати менше електрики? — спитала Зукі, за звичкою беручи інтерв’ю. — І користуватися більше власним тілом? Нікому ж не треба електричного ножа для м’яса.

— Якщо такий є в сусіда, то тобі також треба, — сказав Ван Горн. — А тоді тобі треба ще один, щоб замінити той, що маєш. А тоді ще один. І ще один. Фіделю! Deseo beber[76]!

Слуга, у своїх піжамних штанях кольору хакі, жалюгідно безформних, та, однак, з натяком на військову загрозу, приніс напої й тацю з huevos picantes[77] і серцевиною пальми. Дивно, але без Дженні розмова не в’язалася; вони вже настільки звикли до неї, як до когось, перед ким можна показати себе, кого можна посмішити, шокувати чи понаставляти. Бракувало її широкоокої мовчанки. Александра, сподіваючись, що мистецтво, будь-яке мистецтво, зможе зупинити внутрішню кровотечу її меланхолії, пішла вздовж гігантських гамбургерів і керамічних мішеней для дартсу, начеб не бачила їх раніше; і справді, деяких вона дійсно не бачила. На чотириногому фанерному постаменті, пофарбованому в чорний, попід пластиковим куполом стояла іронічно реалістична репліка — тривимірний Вейн Тібо — вкритий білим кремом весільний торт. Щоправда, замість звичних нареченого та нареченої на найвищому ярусі стояли дві голі фігури: округла, рожева, білява жінка й чорноволосий чоловік, весь темнішого рожевого кольору, окрім мертвотно блідого сантиметра його напіверегованого пеніса. Александрі стало цікаво, з якого матеріалу виготовлений цей витвір: торту бракувало оздоблення литою бронзою і глазурі з емальованої кераміки. Вона припустила, що це акриловий гіпс. Помітивши, що ніхто, окрім Ребекки, котра саме проносила тацю з крихітними крабами, начиненими пастою xuxu, не стежить за нею, Александра підняла купол і торкнулася краю цього вкритого фальшивою глазур’ю об’єкта. На її пальці лишилася невеличка дрібка. Вона поклала палець до рота. Цукор. Це справжня глазур, справжній торт, свіжий.

Дерріл широкими, розмашистими жестами описував Зукі та Джейн чергове рішення в енергетиці.

— З геотермальною енергією, тільки-но викопаєш шахту — а чому б і ні, хай йому чорт, в Альпах щодня прокопують двадцятимильні тунелі, — єдиною проблемою буде зробити так, щоб енергія не спалила конвертер. Метали потопляться, як ті іграшкові солдатики на Венері. І знаєте, що є рішенням цьому? Це неймовірно просто. Камінь. Просто треба зробити всю машинерію, всі механізми й турбіни, з каменю. І це ж можливо! Зараз граніт уміють шліфувати так само