Читати книгу - "Нехай мене звуть Ґантенбайн, Макс Фріш"

Десь коло п’ятої години ранку (я сплю) зайшло вже так задалеко, що об камін раптом розбилася склянка від віскі. Чому? Не тому, що він не розуміє, що Ліля залюбки обіймає іншого чоловіка, а тому, що вона не розуміє. Чого? Не розуміє, що тут слід розуміти. Може, Ліні треба перевтілитись у Свободу, що кожним сказаним словом кривдить її? Вона дає йому говорити й говорити і нічому не суперечить. Навіщо він раптом жбурнув склянку від віскі в її напоєне жалем мовчання? Ліля справді не знає, чого він хоче. А от чи знає він?

— Вибач! — каже він.

Надворі вже розвидняється...

І при цьому Свобода згадує, наче про вдавану невинність, що він і сам усвідомлює: тут немає теми для розмови. Від дев’ятої години вечора, коли він у ресторані, під наглядом офіціанта, прочитав її дружній лист, аж до другої години ночі тримався він за свою впевненість, що Ліля відтепер анітрохи не переймається його почуттями й важливими думками, звичайно, і його планами, проте й далі покладається на його великодушність. Ліля навіть не позіхнула, хоч опівночі була така втомлена, що мало не падала. Я й думки не припускаю, що вона, поки Свобода походжав по кімнаті, а потім знову сів і говорив дедалі повільніше, щоб не спалахнути, думала саме про мене; йому хотілося б цього, але в Лілі такого не трапляється, щоб я («той Ендерлін») став предметом їхньої спільної розмови. Невже Свобода, такий зосереджений на розумінні, саме цього якраз не розуміє? Вона не мовчить, бо й не слухає, вона слухає, але тут не присутня. Немає її й коло мене. Але немає й тут. Вона сама по собі. Подія, яка струснула його і яку він хоче прояснити з її допомогою, — це не спільне переживання. І в цьому є щось визвольне, саме в цьому: Ліля сама по собі...

Мовчання.

Надворі щебечуть пташки.

— Лілю, — просить він, — скажи що-небудь!

— Я нічого не можу тобі сказати, — відповідає вона, — я тільки розумію, що ти тут в усьому бачиш у мені тільки жінку, я чую це в кожному твоєму слові, ти все бачиш тільки з такої позиції.

— Якої?

— Ти бачиш мене просто як жінку.

Свобода міркує.

— Вибач, — каже він, і з його тону справді здається, ніби він добачив свою помилку, але потім засміявся: — Ти маєш слушність. Вибач. Маєш слушність.

Що він хоче сказати цим?

— Я вважаю, що ти — лише жінка, — проказав він, і його погляд пришпилив її так, що Ліля аж злякалася; в його очах раптом заіскрилася злоба, хоча він був ще спокійнісінький. — Я вважаю, що ти лише жінка, — повторив він, як повторюють слова недолугого жарту, — натомість добродій Ендерлін, я розумію! — говорив він, спробувавши ще раз засміятися, проте її погляд змусив його схаменутися: — Вибач! — гримнув він і підвівся, щоб пройтися по кімнаті, в яку щойно зазирнуло вранішнє сонце, а далі вже стояв: — Вибач! — знову сказав він, і здавалося, наче власна отрута бодай на мить заспокоює його, а потім об камін розбилася ще й пляшка від віскі: — Вибач! — горлав він і тремтів. — Вибач!

Ліля приглядалася до нього.

Чому й досі не опускається завіса?

Тепер він почне розчулюватися.

— А тобі не здається, що твої слова страхітливі? — запитав він. — Ти кажеш, що я вважаю тебе тільки за жінку, кажеш щойно по тому, як була з іншим чоловіком — вочевидь не як жінка, — я тобі нічим не дорікаю, а от ти дорікаєш, нічого не розумію, чому ти мені дорікаєш, авжеж, дорікаєш мені, моя люба, навіть коли мовчиш, кажеш, що не можеш зі мною розмовляти, бо я бачу в тобі лише жінку...

— У даному випадку.

Ліля просто має слушність.

— Гаразд, — киває він, — ходімо спати.

Тим часом уже настав четвер, але завіса однаково не опускається, реальне життя не дозволяє перескакувати себе ані на рік, ані на місяць, ані на тиждень, навіть якщо людина приблизно знає, що буде далі...

(Не хотів би я бути Свободою!)

Оповідка для Камілли:

Чоловік і жінка, коли розвіялося перше сп’яніння знеособленого кохання, з’ясовують, що вони немов створені одне для одного. Адже вони так добре розуміють одне одного. А сп’яніння однаково розвіялося. Отак і живуть вони разом — не з великим піднесенням, але й не розходячись. Проте шлюбні обійми, коли вони відбувалися, він часом бачив наче зовні, наче сидів у кріслі поряд або стояв коло самого вікна, інколи зринала думка, а що, як визирнути на вулицю, непогана, але все-таки думка, потім він знову був єдиним і з собою, і з нею, а згодом, коли дружина варила чай, він називав її ласкавими словами, а коли наливала чай, казав, що кохає її. Це була щира правда. Та й вона, напевне, мала такі самі почуття. І вона кохала його, тільки його, навіть якщо й по-іншому, ніж на початку, коханням, що вже набуло особистого характеру. Вони були нерозлучні й подорожували разом. Якось у готелі він був приголомшений, побачивши свої з дружиною шлюбні обійми в дзеркалі, зрадів, що вона зраджує його з його тілом, і дивився в дзеркало, в якому він теж її зраджував. Їхні стосунки дійшли до кризи через якісь дрібниці. Але вони й далі кохали одне одного. Якось увечері, було вже досить пізно, він сидів і читав газету, а вона лежала в ліжку, він перебирав буденні думки, як потай часто робив і під час обіймів, але справді сидів у кріслі; вона спала, і йому, навченому тим дзеркалом, було неважко уявити собі, як її обіймає хтось інший, а він сидить поряд, аж ніяк не приголомшений, а радіючи стиранню своєї особистості, власне, веселий; він не хотів би бути іншим. Читаючи газету, поки дружина спала (а їй, можливо, снилося те, що він уявляв собі зовні), він був єдиний зі своїм великим коханням. Звали їх Філемон і Бавкіда — подружня пара.

Припустімо, Свобода десь такий, яким я уявив його собі: дебелий чех із широкими круглими плечима, як на мене, навіть занадто дебелий для тендітної Лілі, навіть на найвищих підборах вона сягає йому тільки по плече, а коли боса, вони як пара видаються несумісними: здоровий чоловік, а втім, аж ніяк не гладкий чи