Читати книгу - "Артар. Вигнанка Полярної пустки, Вікторія Ковзун"

Часом я сама себе не могла зрозуміти. Я хочу боротьби чи не хочу? Смак небезпеки подобається мені, справді? Якщо я так боюсь свого ворога, то чому я не знищила його, коли могла?

Лекція про темряву закінчувалась, останні добровольці підходили до магічної арени. Аж ось я повела поглядом… І перетнулася з ним. Вогненні очі, потемнілі, пронизували мене. Невже Ратмир дивився на мене всю пару?!

«Так», – підтвердила Книга.

Я рвучко підвелась.

– Ейві?.. – закліпала Катаріна.

– Пішли обідати, я зголодніла.

Та хоч як швидко ми покинули залу, я спиною відчувала його погляд.

Дві пари книжництва захопили мене. Лука Сизий розказував теорію:

– У кожній Книзі є базові закляття. Їх сім: вогонь, вода, вітер, земля, світло, магічний розряд та око. Як ви помітили, це найпростіші закляття стихій, а також удар чистою магією та один з найкорисніших проявів вашого поєднання з артефактом – ви можете бачити його очима. Також видно, що всі ці закляття бойові. Великі артефакти створювалися в Драконову еру, їх ключова роль – стати засобом у боротьбі. Уже пізніше, в більш мирні часи, у Книги стали додавати господарські та розважальні закляття. Таким чином, – підвів висновок викладач, – що старіша ваша Книга, то більше в ній бойових заклять.

«О, так, – зітхнула я. – Послухавши мою, можна подумати, що в ній нема нічого, крім бойового винесення мізків».

«Я чую», – відгукнулася Книга.

До речі, на парах книжництва вона говорила зі мною куди рідше. Річ у тім, що проходячи в залу, яка була магічною ареною, я брала з собою лише проєкцію артефакту – сама Книга залишалася в проєкторі. Дуже швидко виявилось, що ця сама проєкція не здатна передати живизни мого паперового чудовиська: ні власних рухів, ні непослуху, нічого. Хоч на парах книжництва я могла бути спокійна.

– Тому сьогодні ми опрацюємо ваші улюблені базові закляття – вогонь та магічний розряд. До речі, якщо ви не маєте спеціальних сигнальних заклять, ці два чудово їх замінять.

І захвату моєму не було меж: вигнанка Полярної пустки тримала Книгу в повітрі та пускала з неї вогонь. Ми стояли перед спеціальними стендами, що фіксували силу удару. Я відчувала, як дивна матерія тече мені крізь руки, поколює в пальцях та виривається із Книги. З кожним разом я доводила до досконалості сам механізм читання закляття: подумки відшукувала потрібну сторінку, лівою рукою тримала артефакт у повітрі, правою розгортала – і випускала магію.

– Легше, – посміхнувся Лука Сизий. – Стенд аж зашкалює. Так резерв скоро закінчиться.

Що цікаво, ніякого виснаження резерву я не відчувала.

Коли ми з Катрею поверталися до гуртожитку, я помітила скупчення людей. Таке велетенське, край академії та ще й після пар – воно привернуло мою увагу.

– А ти не знаєш? – здивувалася Катря. – Щоп’ятниці проводяться міжкласові змагання. Пан Криштоф викликав Луку Сизого. Звичайно, на такий поєдинок збереться чи не пів академії!

Мимохіть я спинилась. Поєдинок! Ось що справді цікавило мене, нуртувало мені душу. Ще коли я прокидалась і засинала серед снігів, ми постійно борюкались із Нетом.

Сніжинки вдаряють тобі в щоки й тануть від твого тепла, а ти захекуєшся, обпікаєш легені морозом… Ноги загрузають у снігу, руки миготять чи то з кинджалами, чи просто так… І Нет – мій любий, нестерпний, найкращий у світі зведений брат! – сидить на мені та хихоче, бо знову переміг.

– Ясно… – зітхнула Катря. – Мені ніколи не подобались поєдинки, та не для того я поступала до бойової академії, щоб їх уникати.

Ми круто змінили напрям та пішли до скупчення людей. Як виявилось, за академією була величенька магічна арена під чистим небом. Саме навколо неї зібрались глядачі: і книжники, і мечники, і навіть цілителі. Криштоф Довбень вже був тут і демонстративно розминався. Катря майстерно підшукала нам місце, з якого все буде видно.

Поки дійство не розпочалось, я зважилась запитати:

– Катре… А навіщо ти поступила до бойової академії, якщо тобі не подобаються поєдинки?

Катаріна здивувалась, почувши таке. Це вперше я запитала щось про неї.

– Знаєш, не тільки поєдинками займаються бойові маги, – усміхнулась вона. – Цілителі рідко втручаються у таке. Я б хотіла… рятувати життя. Просто… Колись у мене була знайома… Подруга, якщо точніше. І її не стало, – Катря відвела погляд. – Вона, мабуть, сама винна… Але мені сумно. Бо її могли врятувати. Просто, коли її доправили до госпіталю… було пізно. У рятувальній команді не було бойових цілителів. Тільки вони не бояться лізти у криваву гущу й рятувати потерпілих на місці. Звичайно, ніхто не найматиме їх задля бідної містянки! Тому я хочу стати бойовим цілителем, – промовила вона, – і рятувати всіх, коли їх ще можна врятувати, незалежно від статків і титулів.

Я мовчала.

– Та й знаєш, – посміхнулася Катря, приховуючи вологу в очах, – є велика різниця між дочкою бідної швачки і справжнім бойовим цілителем. Усі поважають бойових цілителів.

Та ось зборище пожвавилось: з’явився Лука Сизий. Катаріна стріпнулась та посвятила себе спогляданню дійства. Я тільки хмикнула.