Читати книгу - "Фенікс, Валерія Дражинська"

За Маратом зачиняються двері. Я тупо дивлюся на них. Через шок нічого не розумію. У голові вибрує тільки одне. Він знав! Із самого початку все знав!

Я не встигаю отямитися, як лунає тихий стукіт. Для мене ж він подібний до обуха по голові. Не встигаю навіть встати з ліжка, як двері безпардонно відчиняються та з'являється безликий чоловік у чорному костюмі. Один із його прислужників, зазначаю машинально.

- Ава Олександрівна, ваші речі вже в машині. Ви готові їхати? - у голосі суцільна ввічливість.

Не відразу, але до мене доходить те, що відбувається. Цілодобовий нагляд. 

- Куди? - мозок починає гарячково працювати в пошуках можливості втекти.

- У безпечне місце. Покваптеся, будь ласка! - мабуть, у мене на обличчі написані всі думки, бо він додає, - Ава Олександрівна, не раджу робити дурниці. Для вас марно, а для нас зайві проблеми. Так чи інакше, але вас буде доставлено за місцем призначення до приїзду Марата Хасановича. Не ускладнюйте!

- Нас? Нічого собі королівські замашки! Ти ж тут один! - не стримуючись хамлю я, прекрасно розуміючи, що він тут ні до чого.

- Ваша охорона складається з тридцяти осіб, - спокійно доповідає мій охоронець, що намалювався. Або точніше тюремник?

- Яка честь! Значить королівської крові тут я. А накази мої як? Будуть виконуватися? - я вже не можу себе зупинити в йорництві.

- Звичайно. Усе, що не стосується вашого місця розташування, телефону або інтернету.

Ось це я розумію сервіс! Щоправда марний у цій ситуації.

Привозять мене в невеликий особняк за три або чотири години їзди від Парижа. Перший безликий тюремник не збрехав. Охорона навколо будинку серйозна. Це, не рахуючи двох тонованих джипів, які всю дорогу слідували за нами.

Кімната, яку мені виділили - хороми. Їжа - пальці слідом ковтай. Гуляти? Де хочу. Щоправда під конвоєм трьох, ТРЬОХ!, супроводжуючих. Не в'язниця, а курорт. Так минає чотири дні.

Весь цей час намагаюся ні про що не думати. Єдине, що пробивається - якби я знала, що він мене впізнає, вчинила б так само? Познайомилася зі Славою? Дала собі можливість побачити його наживо? Однозначно, так. Цей день із ним навіть зараз ні на що не проміняю. Ось така я слабка й залежна. Зараз навіть чесна перед собою. Не помсти я хотіла, а його. Завжди. З першого погляду. Не буває минулого кохання. Якщо тебе відвідало це почуття, воно залишається з тобою назавжди. Погано, коли воно не взаємне. Тобі доводиться самій справлятися з цим. Боротися чи змиритися? Я несвідомо обрала перше. Нехай і обрала для цього нестандартний підхід. Програла! Який розумник сказав, що біль із часом минає? Можливо, тільки фізичний. Тому що душевний не минає! П'ять років хіба маленький термін?! Чому в мене досі дірка всередині?

Марат з'являється на п'ятий день ближче до вечора. Я валяюся внизу у вітальні на дивані, бездумно клацаючи пульт від телевізора. Поруч тюремники, які змінилися кілька годин тому.

Весь у чорному. Натяк? Ледве помітний кивок головою в бік виходу, і ми самі. У нього завжди наймані люди розуміли навіть такі "собачі" накази. Сенс ігнорувати його та щось вдавати з себе не бачу. Мовчки вимикаю телевізор. Кладу пульт поруч із собою. Піднімаюся та прямо дивлюся в очі.

На мені джинсові шорти й коротка об'ємна футболка, що відкриває живіт. Волосся розпатлане. Не знаю, який вигляд маю, але по його очах бачу, що досить непоганий. Жодної надії мені ця інформація не дає. Таким я його ще не бачила. Тепер я знаю зовнішність диявола. Порочна краса і нищівний погляд. Сатана! 

"Потому что нельзя быть на свете красивой такой" слова пісні впиваються в мозок. І вони не про мене. Тут справа не тільки в зовнішності! Він випромінює ауру впевненого в собі самця завойовника. Уся атрибутика навколо сприяє заманюванню слабкої статі. Сила. Багатство. Влада. Можливість захисту від усього. Яка не захоче віддати себе з усіма потрохами такому чоловікові?  Ось тільки відбір у цих екземплярів на "даму серця" жорсткий.

Видавлюю із себе почуття страху. Насильно піднімаю, сподіваюся, не тремтяче підборіддя. Мені втрачати нічого. Він уже вбив мене. Що далі? Четвертує?

- Асхан живий? - сподіваюся твердо та не тремтяче.

- Ні, - без емоційно звучить у відповідь. 

- Ти завжди так кардинально вирішуєш проблеми? Знищуючи людей? Я, Фрезов... хто ще, Марат? Про яких я не знаю? Скільки їх на твоїй совісті? - хоробрюся я, бо зараз реально боюся цієї людини.

- Багато, Ава! - знову байдуже.

Приголомшено хитаю головою. Неможливо так спокійно говорити про таке!

- Мені значить пощастило залишитися живою? - шепочу, уже толком не розуміючи, що.

- Чому ти думаєш, що тобі пощастило? - вторгається в мій особистий простір та обхоплює рукою шию.

Ніжно! У нього фетиш такий? Постійно хапати мене за цю частину тіла.

А зі мною що відбувається? Він може та, найімовірніше, мене вб'є. І йому за це нічого не буде. Перевірено неодноразово! Тоді чому в мене горить усе тіло? Особливо між ніг, де давно вже не просто волого, а тупо мокро. Це реально патологія!

- Ти думаєш тобі пощастило? - усміхається в губи.

Підводить до об'ємного крісла й акуратно саджає на нього. Сам сідає навпроти. Між нами скляний журнальний столик. Його поведінка лякає.