Читати книгу - "Збій системи, Інна Земець"

            - І де ж ти взявся на мою голову?! – в долоні свої вигукнула.

Де… Сам себе питаю, то радію з того, то лютую.

            - З сусідньої палати одного дурдому, мабуть, - не знайшов інших слів, геть розгубився. - Вилікуй мене, будь ласка, якщо пробачити зможеш.

Я ж її люблю, прибацану, бо сам ідіот такий самий. Ні, прибацаний теж лиш я – це правда. Епітетів стільки про себе вигадав, що до ранку можу не змовкати. Аня повільно спину вирівняла, пальцями очі витерла і вклала руки на лавку обабіч себе. Підійшов впритул, присів, колінами її ноги обійняв.

     - Глянь на мене, будь ласка.

Не поспашала, та прохання таки виконала. Думав розпач побачу, а там знову іскри чортячі метушаться.

     - Пробач. 

     - За що саме?

     - За все.

Ще помовчали трохи.

     - Аня, ти мій останній нерв вже повільно на котушку собі намотала, зглянься. Я ж не хлопчик за тобою бігати.

       - Не хлопчик? І як цю мужню дівчинку матуся нарекла?

Вже і не злюсь, просто питаю:

        - А можемо як нормальні люди поговорити? Може спробуємо?

        - Подай мені приклад.

Мій кактус маленький.

     - Звісно, ми можемо і далі безкінечно сперечатись, характерами мірятись і все таке. Та я здаюсь. Нема більше сили в дженгу гратись: вибиваємо по черзі по одному брусочку, все чекаємо  хто все розвалить. Навіщо? Пробач за все, якщо можеш і повернись.  Без тебе – і не хочу і не можу.

Востаннє стільки слів одразу і не знаю коли вимовляв. Насторожено ще дивилась, та трохи надії в очах побачив. В цей момент так голосно ковтнув слину, аж відкашлятись довелось, та правду сказав.

       - Шкодую про все, що не так зробив, про все що не сказав. Про те що думав і ляпнув – шкодую ще більше. Сподіваюсь, даш мені час виправити помилки. Саму чи з дитиною – все одно хотіти буду.

 Обережно рук її торкнувся – крижані, ніч та осінь на вулиці. Підвівся і її за собою потягнув.

         - Пішли в машину – тут холодно.

         - Я не змерзла.

         - Я змерз.

         - Так само, як грому боїшся…

Але за мною пішла, навіть дозволила за плече обійняти. Сіли в автівку, пічку увімкнув. Не холодно на вулиці, та і не літо вже.

        - І як все далі буде? – спитала вона на мене не дивлячись.

      - Сподіваюсь, сама захочеш того ж, що і я. А я хочу щоб разом додому повернулись. А далі все просто – навчусь чого не вмію, згадаю що забув.

       - Знову на режимі турботи заклинить?

        - Що?

   - Не зважай. Рушай з місця, чого в машині стовбичити? Договоримо в іншому місці. Де зупинвся? Знову дім на всю людську зарплату орендував, чи готель за всі гроші світу зняв?

      - Ще ніде, думаю, може запросиш до себе?

     - Що ж, доведеться, раз так. Нам сюди, - і махнула рукою в бук вулиці наліво. – На Лінтура, я покажу.

Наче на гойдалці «сонечко» зробив – все всередині стиснулось і в одну купку збіглось, а потім на місце повернулось. Дістались менше ніж за п’ять хвилин – зовсім поруч. Однокімнатна, затишна і маленька, без сусідів, слава Богу.

       - Носом не крути, бо в автівку підеш.

        - А я нічого і не сказав. Тут гарно.

       - Пан сьогодні демократичний, - уколола вона і пішла до кухні. – Голодний?

Не те слово. Тільки їсти не хочу.

        - Ні, дякую.

        - А де твої речі? Іди забери з багажника.

         - Я не брав сумку.

         - Чого?

         - Поспішав, Аня, дуже поспішав. З парку стрибнув за кермо і привіт. Хіба не ясно?

          - Ти з роботи в такому вигляді?

          - В якому «такому»? – от про що ми зараз розмовляємо, хіба інших тем цікавих не маємо? – Так в офіс і ходжу.

           - А костюм?

           - Набрид, бо весь час як дурень на параді, що повз мене йде.

          - То не проводжай його поглядом, підійди ближче.

Дозволила себе обійняти. Аж руки трусяться, так боюсь рух зайвий зробити. Отак можу і до ранку стояти, просто дихати нею буду, так мені не вистачало цього. 

        - Не виженеш? - запитав у її маківки.

        - Не можу, - пробурмотіла мені в серце.

        - Давно нічого кращого за ці слова не чув.

Відсторонилась від мене. Дивлючь, повільно попливла Аніна посмішка, така дивольска, лукава. Не встиг підготуватися до наступних її слів, а вона нічого і не сказала – просто поцілунок подарувала. І не один. А я і не знав, чи хапати, чи руки при собі тримати.