Читати книгу - "Розколини, Ненсі Х'юстон"

я відказала, що мені ніколи співати, треба робити уроки. Він здавався розчарованим, тож я підійшла й поцілувала його в чоло, сказавши: «Може, трохи згодом, дідусю». Я поговорила про це з Йоганном, і він сказав: «Я міг би навчити тебе польських пісень, але це нас видало б. Мені дуже жаль, але зараз тобі краще співати без слів».

Я навчилася співати без слів. Я грала зі звуками у своєму горлі, беручи такі високі ноти, що голос злітав до хмар, а потім спускалася в глибини своєї душі, де нуртувала лава.

— Про що ви двоє балакаєте? — питала мене Ґрета. Вона розчісувала Аннабеллу. Ляльці не треба було мити голову двічі на тиждень, як нам, бо у неї волосся не росло, його не виштовхували з голови живі клітини.

— Ну... про життя.

— Що значить «про життя»?

— Візьми словник і подивися, — відказала я, вражена власним зухвальством.

— Гаразд. Усе, Крістіно, ти догралася, це твій останній урок зі мною.

— Он як? Тоді я розкажу мамі, що ти мені розповіла того вечора.

— Давай! Розкажи, якщо посмієш!

Наприкінці січня вдарили такі холоди, що школу зачинили. Повітряні тривоги змінювали одна одну і вдень, і вночі, і мені здавалося, що ми більшість часу проводили у підвалі, це було ще нудніше, ніж церква, бо там нічим було зайнятися, тільки слухати, як люди хропуть, стогнуть і зітхають, а ще там жахливо тхнуло. Щось відбувалося, всі це відчували, ми більше не балакали за столом, і не через Йоганна, щось важке й невиразне гнітило і давило на нас, немов залізна кришка, неначе світ ось-ось мав зупинитися. Кожен із нас займався своїми справами — вдягався вранці, застилав ліжко, накривав стіл, рубав дрова, начищав срібло, складав простирадла... та вся ця чистота й ідеальний лад були оманою, ніби дорослі намагалися збити нас із пантелику; коли я вдивлялася їм у вічі, то бачила там лише страх і хаос: якщо я вдивлятимусь надто довго, то провалюся всередину, пройду крізь тіло й пірну в їхнє нутро та пітьму, і все через те, що ми справді програвали війну, чи, враховуючи, що я була полячкою, — тому, що Німеччина програвала війну, і чи не могла б вона просто програти й на цьому закінчити? Чому так довго?

— Ти справді витратив би мамині гроші на карусель?

— Авжеж. Німці вкрали мою країну, викрали мене, тож кілька монет — ніщо порівняно з цим. На чиєму ти боці, Псевдо-Крістіно? Вибирай.

— На твоєму.

— Доведи.

— Як?

— Коли наступного разу гратимешся з дурною скринькою з коштовностями псевдобабусі, вкради щось звідти.

— Я не можу!

— Отже, ти не на моєму боці.

— А що ти хочеш зробити з коштовностями?

— Спершу зроби це, потім я скажу.

Наступного дня я витягла з кишені пару сяючих сережок і погойдала ними перед Йоганновими очима, сподіваючись, що він не знає, як відрізнити фальшиві діаманти від справжніх.

Ні, він не знав. Приголомшено витріщив очі й підняв угору великого пальця: я зашарілася від гордості.

— То що ти збираєшся з ними зробити?

— Це тільки початок, Псевдо-Крістіно, це тільки початок. Ти станеш вправною злодійкою. Тепер ти щодня цупитимеш трохи грошей із гаманця псевдодідуся, гаразд?

— Але навіщо?

Він ухопив ручиськами мене за зап’ястки й сильно стиснув.

— Ти зі мною, Кристинко?

— Авжеж.

— Ти мене любиш?

— Понад усе на світі.

— Тоді слухай... ми втечемо удвох, я і ти. Продамо коштовності й на ці гроші повернемося до Польщі. Коли гроші закінчаться, ти будеш співати. Люди збігатимуться, щоб тебе послухати, я обходитиму їх із шапкою, вони кидатимуть гроші, й ми зможемо рухатися далі.

Кров пульсує в моїх скронях.

— Але, Янеку... коли люди побачать нас на дорозі, то викличуть поліцію. Двох дітей-волоцюг помітити легко!

Йоганн засміявся.

— Хіба ти не бачиш, що зараз усюди повно біженців? На дорогах тисячі людей. Дітей, старих, усяких. На двох більше, на двох менше... До того ж, поліції є чим зайнятися. Ніхто нами не перейматиметься.

— Але, Янеку... я знаю, що ми живемо з ворогами, проте... Якщо я... я хотіла сказати, вони мене люблять. Вони завжди були такими добрими зі мною, я не можу...

— Кристо, ти маєш визначитися — чи ти маля, чи велика дівчинка, німкеня чи полячка. Подумай гарненько, не квапся, вибір за тобою. Я втечу цього літа, з тобою чи без тебе.

Знову залишитися в цьому домі без Йоганна — про це не могло бути й мови.

Коли дідусь захропів, замість поторсати його за плече й покликати: «Курте!» — я підвелася, підійшла навшпиньки до стільця, на якому він повісив свій піджак, і почала ритися в кишенях. Гаманець лежав у внутрішній кишені, я спітніла, руки у мене тремтіли, і я думала, чому моє тіло так реагує, адже мені здавалося, що мало б бути навпаки: коли хвилюєшся, мусиш бути спокійним і врівноваженим, щоб здійснити задумане. У гаманці було лише три купюри, і взяти одну з них я не наважилася, скажу Йоганнові, що гаманець був порожнім. Якби там було десять купюр, я взяла б одну, бо це було б десять відсотків, а одна з трьох — це понад тридцять відсотків, тридцять три цілих, кома і багато трійок після коми, Ґрета навчила мене про відсотки, коли ще ділилася зі мною уроками; множини приховані всюди. Гаманець для дріб’язку, навпаки, вщерть був набитий монетами. Я витягла з їх із півдесятка, остерігаючись, щоб вони не дзвеніли у моїй долоні, сховала у шкарпетці й піднялася нагору до Йоганна.

— Чудово, Кристко. Дивись, яку я знайшов для нас криївку... Я запас нам їжу.

Ми поповзли рачки поміж підвішеними сукнями та пальтами, від яких тхнуло нафталіном, Йоганн відсунув старі, може, дідусеві чоботи з минулої війни, й углибині шафи я побачила пакети з цукром, печивом і фініками...

— Але ж, Янеку! Родина й так недоїдає...

— Це не моя родина, а я хочу побачити свою. Ось...

Він простягнув мені невелику бляшанку, і я поклала туди монети.

Лежачи в ліжку, я намагалась уявити своє життя у Польщі. Запитання скачуть у мене в голові, немов блохи. Дідусь якось бачив блошиний цирк у Берліні, коли ще був молодим. Я роздумувала, скільки у мене братів та сестер, чи пам’ятають вони мене, і чи будуть вони до мене добрішими, ніж Ґрета, і чи живий іще мій справжній батько, і чи