Читати книгу - "Мартін Іден, Джек Лондон"

його ранньої молодості - задерикуватий хлопець у крислатому капелюсі й двобортній куртці.- Я думав, що тут, у світському товаристві, всі чоловіки та жінки розумні й дотепні. А тепер, хоч як мало я знаю, я бачу, що більшість їх порожні, як нулі, а з решти дев’яносто відсотків - нудні. Тільки професор Колдуел не такий. То таки справжня людина, увесь він.

Рут просіяла.

- Розкажи мені про нього,- попросила вона.- Тільки не про те, що в ньому видатне й розумне,- це я й сама добре знаю,- а про те, що ти в ньому побачив прикрого. Мені кортить знати.

- Ой, як би не зморозити чого! - жартівливо вигукнув Мартін.- Може, спочатку ти сама скажеш? Чи ти бачиш у ньому тільки досконале?

- Я слухала два його курси, і два роки з ним знайома, тим-то мені цікаво, яке він на тебе справив враження.

- Тобто, що мені в ньому не сподобалося? Ну, гаразд. Гадаю, що він вартий тих усіх твоїх компліментів. В усякому разі, я ще ніколи не зустрічав такої розумної людини. А притім є в ньому якась наче пляма... Ні, ні! - поспішив він додати.- Я не маю на увазі чогось низького чи ганебного. Просто він справляє на мене враження людини, що зазирнула в глиб речей і, злякавшись побаченого, хоче себе запевнити, що не бачила нічого. Може, я неясно висловлюю свою думку. Спробую ще інакше. Це людина, що натрапила на стежку до таємного храму і не пішла нею; може, вона навіть бачила той храм, але силкується себе переконати, що то їй тільки марево блиснуло крізь листя. Або так: чоловік міг багато дечого зробити, але не вважав це за потрібне, і весь час мучиться в глибині душі, що не зробив; він потайно сміявся з нагороди, можливої за ті свої діяння, але ще потайніше прагнув цієї нагороди і творчої радості.

- Так я до нього не підходила,- сказала Рут.- І тому не розумію, що ти хочеш сказати.

- Я й сам відчуваю це дуже невиразно,- поступився Мартін.- У мене немає достатніх підстав так думати. Це тільки почуття, і, можливо, помилкове. Певна річ, ти знаєш його краще за мене.

Цей вечір вніс у почуття Мартінові якусь плутанину й розлад. Він розчарувався у тих людях, що до них хотів піднестися. І водночас його підбадьорював успіх. Піднестися до тих людей було легше, ніж він сподівався. Дорога виявилась не такою й крутою, а правду мовивши,- він не крив цього від себе з фальшивої скромності,- він уже й перегнав тих, з ким хотів порівнятися, окрім, звісно, професора Колдуела. Життя й книжки він знав краще за них і тільки дивувався, в які закутки й шпарини позаховували вони свою освіту. Йому й на думку не спадало, що сам він наділений незвичайною силою розуму; не знав він і того, що справжніх глибоких мислителів, що доходять до кінцевих висновків, не спіткати у вітальнях таких собі Морзів, що вони, мов горді орли, самотньо ширяють в небесній блакиті, високо над землею, над метушливим стадним життям.

 

РОЗДІЛ XXVIII

 

 

Тим часом щастя загубило Мартінову адресу і більше не посилало своїх вісників до його дверей. За двадцять п’ять днів, працюючи в будень і в свято, він написав статтю майже на тридцять тисяч слів, яку назвав «Ганьба сонця». Це був гострий напад на містицизм метерлінківської школи 29 - напад з цитаделі позитивної науки на мрійників, що тужать за чудовністю, дарма що є багато гарного й чудовного, яке не суперечить дійсності. Трохи згодом він підсилив свій напад ще двома невеличкими есеями «Туга за чудовністю» та «Міра людського «Я». І знову почав оплачувати подорожі цих статей від однієї редакції до іншої.

За двадцять п’ять днів, витрачених на «Ганьбу сонця», йому пощастило продати на шість з половиною доларів дещо з «чорних робіт». За один анекдот він дістав п’ятдесят центів, а за другий, посланий до першорядного гумористичного тижневика,- цілий долар. Крім того, він ще одержав п’ять доларів за два жартівливі вірші. Та зрештою, вичерпавши свій кредит у крамарів (хоч бакалійник збільшив його до п’яти доларів), він ще раз заставив велосипед і костюм. Прокатний пункт вимагав виплати боргу за машинку, безперестанно нагадуючи йому, що за угодою він мусить акуратно сплачувати наперед.

Підбадьорений тим, що збув кілька дрібних речей, Мартін знов узявся до «чорної роботи». Може, зрештою, вона дасть йому змогу сяк-так перебитися. Під столом у нього лежало двадцять коротких оповідань, забракованих газетним синдикатом. Він перечитав їх ще раз, щоб зрозуміти, як газетних оповідань не слід писати, і, кінець кіпцем, виробив собі ідеальну схему: в газетному оповіданні не допускається трагізм, нещасливий кінець, краса мови, гострота думки й тонкість почуття. Власне, почуття має бути, ще й багато, тільки чистого й шляхетного, як у тих мелодрамах - скажімо, «За бога, вітчизну й царя» або ж «Хоч я й бідний, зате чесний»,- що ними він сам захоплювався в дні ранньої юності.

Опанувавши ці застереження, Мартін узяв за зразок «Герцогиню» і заходився писати за такою формулою: 1) двоє закоханих розлучаються; 2) завдяки якійсь події вони знов з’єднуються; 3) весільні дзвони. Третя частина була величиною незмінною, а перша й друга могли мати безліч варіацій. Розлучити закоханих могло непорозуміння, примха долі, ревниві суперники, жорстокі батьки, хитрі опікуни, лихі родичі і так далі й так далі. З’єднати їх міг який-небудь геройський вчинок закоханого або закоханої, розквіт почуття в одного з них, вимушене чи й доброхітне визнання хитрого опікуна, лихого родича або ревнивого суперника, розгадка глибокої таємниці, перемога закоханого над дівочим серцем, його благородна самопожертва, і так без кінця-краю. Часом цікаво було дати дівчині ініціативу на шляху до зближення. Поступово багато ще всяких пікантних і цікавих прийомів намислив Мартін. Тільки в одному не смів він давати собі волю - усе неодмінно мало кінчатися весільними дзвонами; хоч би небо завалилося й попадали зорі, а весільні дзвони повинні були грати. Розмір оповідання теж був наперед визначений: максимум півтори тисячі слів і мінімум тисяча двісті.

Перш ніж остаточно опанувати мистецтво такого писання, Мартінові довелося скласти собі штук шість схем, що ними він завжди керувався. Ці схеми нагадували хитромудрі математичні таблиці в кілька десятків шпальт, які можна читати зверху