Читати книгу - "Танго, Іван Іванович Білик"

Ряжанка завмер, але згуки урвались. Він пішов далі. Торохтіння почулося знову, цього разу чіткіше. Набивши об гілляччя зо три гулі, Сергій здолав ще метрів із триста й став як стій. Десь попереду блимнув і згас вогник та сипонуло горохом. Так, це був, безперечно, барабан. Скрадаючись і наслухаючи, Ряжанка обережно посунув далі й невдовзі побачив світло вдруге, і то — зовсім виразно. Між деревами до самого неба хапалося червоне полум'я. На його тлі вимальовувалось кілька чорних постатей. Сергій поза деревами приступив ближче. Постаті, виявилось, не чорні, а бронзові, рясно змережані темними, білими й червоними смугами. І, що найдивніше, — усі жінки.

Одна з них підтримувала вогнище, дві інші стояли на чатах зі списами та луками в руках, осторонь же сиділа ще одна, яка через рівні проміжки часу била в барабан. Обіч неї горбились дві літні з довгими цибухами у зубах.

Лужок, де горіло багаття, був видовжений. Один кінець його переходив у широченну дорогу, другий утикався в чималу скелю. Стежка, якою приблукав Сергій, перетинала галявину впоперек.

Обережно, поза товстими стовбурами, Ряжанка виліз на крайнє дерево й застежив. Рясне листя приховувало надійно. Та ніхто в його бік і не блимнув. Ватра яскраво освітлювала моріжок і лису скелю на далекому краї. Сергій заходився роздивлятися незнайомих людей.

Вбрані були жінки в куценькі спіднички яскравого кольору. На шиї в кожної по кілька разків намиста, нижче та вище ліктів — наруччя. Волосся підтяте до пліч і перехоплене обручем, котрий вилискує проти полум'я тьмяною бронзою. Обличчя, навіть у бабусь, здалися Сергієві гарні й привітні, схожі на обличчя Танго. її родичі? Навряд… Просто одноплемінні, а вони завжди схожі між собою.

Спочатку Ряжанка думав злізти з дерева й податись на розшуки селища, але згодом передумав. Що має відбутись, відбуватиметься тут, на цій галявині. Така думка зміцнилась після того, як з-від селища прийшло ще двоє озброєних жінок і змінило варту. Попередня пара сіла побіч барабана. Сергій сховався в товстелезному гіллі й став чекати. На галявині істотних змін не відбувалося, й десь після півночі його здолав сон. Боячись упасти, він припасував себе ремінцем за руку до гілки й заплющив очі — вони аж злипались…

Розбуркав його незвичайний гамір. На лужку вешталося вже з добрих півста тубільців, серед них і чоловіки. Вони різнились від жінок яскравими діадемами з орлячого й папужого пір’я та довгими, до поперека, косами, оздобленими на кінці барвистою китицею з дрібного пір'ячка. Сергій зопалу насилу розчолопав, де він є, й був би таки гепнувся з дерева, коли б не пасок. Глянув на світний циферблат годинника. Невже оце стільки проспав? Стрілки показували пів на шосту. Незабаром світанок!

І справді: розвиднілось рівно за тридцять хвилин. Небо враз ізблякло, хтось неначе вимкнув зорі, й настав день. Здаля долинув нестрункий хор птаства. Появу денного світила зустрів дрібний та лункий барабанний бій. І раптом у Сергія аж волосся встало дибки. Над лісом знялася пісня. Він повернувсь у той бік і завмер. На вершечку скелі, осяяна першими променями, стояла Танго. Руки простяглися до сонця, й уся істота її немов прагнула туди, де над віковічним лісом підіймалося золотаве коло.

Довго співала Танго, а коли останній згук увірвався й заповис над галявиною, не опускаючи рук, повільно підігнула коліна й схилилась перед сонцем у глибокому земному поклоні. Сергій не міг одірвати зору від чарівного видовища. Вся струнка постава дівчини рясно помережана барвистими смугами, рисочками, колами та різними складними візерунками. Лискуче, певно змащене олією, волосся вихвилювалось на голові до самісінького стану. Стан оповивала гарна спідничка з китицями, в яких яскріли червоні, білі та сині намистинки. Багате наруччя над п'ястуками та ліктями вигравало проти сонця всіма барвами райдуги.

Коли Танго повільно звелась на ноги, поруч з'явилося ще три дівчини. Нова пісня була одноманітна й неритмічна; Сергієві навіть здалося, що кожна з дівчат співає своєї. Але в мелодії вчувалося стільки непідробного суму, й прихованих сліз, і якоїсь урочистої самовідданості, що в нього аж мурашки по спині пішли.

Потім, глибоко вклонившись сонцеві, дівчата позлазили зі скелі, а до них з усіх боків сипнув люд. Почався загальний танок навколо багаття. Лише немічні та дітлахи не ставали до танку. Одні сідали відпочивати, на їхнє місце брались інші, із свіжими силами. А Сергій з жахом думав, що робитиме, коли тубільці, розморені палаючим сонцем, схочуть поховатись у холодок, його неодмінно помітять.

Але переполох удався передчасним. Годині о дев'ятій уся громада раптом посунула стежкою туди, звідкіль прийшла: певно-таки до селища. На моріжку лишилось кілька жінок — ті, що доглядали ватру, били в барабан і стояли на чатах.

Ще зо дві години просидів Ряжанка на дереві. Мордувала нестерпна спрага, а не наважувався злізти. Потім згадав про горіх, який і досі муляв у кишені, й зрадів. Проколупавши ножем у шкаралупині дірку, випив сік. Та нове лихо — зашкребло у шлунку. Довелося розколювати плід. Виївши смачну кашку, Сергій притулив обидві половинки на гіллячці. Та одна стулка раптом упала, лунко брязнувши об коренягу. Ряжанка аж похолов. Той згук привернув увагу жінок біля вогнища, й вони заходилися з-під долоні вдивлятись, але в цей час від селища поточився натовп. Барабан зустрів його дрібним вистуком. На чолі процесії йшла опасиста літня жінка, на крок чи два од неї відставала Інша, теж не молода, але кощава й замліла. В обох, як відзнака, голови увінчані пишними коронами з пір'я. Обидві тримали гарно помережані ціпки з лискучими булавами. Сергій здогадався: певно, вождь і жриця. Адже Танго казала, що ці посади в племені обіймають жінки.

Слідком, побравши одна одну за спіднички, йшли всі чотири наречених Великого Духа Сонця. Перед вела Танго. В Сергія похололо на серці. Скільки трагічної врочистості на її скам'янілому, поцяцькованому малюнками обличчі. Невиразне передчуття стисло груди.

Сергій узявся в руки. Чого він мордується! Адже тут ніхто не схожий на канібалів. Усе розвивається тихенько й сумирно, й немає ніяких підстав хвилюватися.

Танок тепер почався біля скелі. На вершечок її повилазили наречені. Кощава жриця встромила свою булаву в землю перед громадою. Підбіг якийсь чоловік і став поправляти булаву, прикладаючи до