Читати книгу - "Плавучий острiв"

Насамперед це танці, що їх виконують навсидячки, і які полягають у змінах положення верхньої частини тіла, в пантомімних жестах, у розхитуванні торса в такт повільному й журливому ритму якоїсь химерної музики.

Потім танцюристи зриваються на рівні ноги й починають танок, в який тонганці і тонганки вкладають увесь запал свого темпераменту, то імітуючи літ граціозними помахами рук, то зображуючи рухами тіла лютість воїна, що мчить дорогою війни.

Парижани, як артисти, милуються цим видовищем і питають один одного, до якої міри збудження дійшли б ці тубільці, якби вони почули паризьку бальну музику.

І тоді Пеншіна — тільки йому могло спасти таке на думку — пропонує послати за їхніми інструментами до казино й ошелешити місцевих танцюристів і танцюристок найшаленішими й найгучнішими танцювальними мелодіями з репертуару Лекока, Одрана й Оффенбаха.

Пропозицію схвалюють, і Калістус Менбар не має жодного сумніву, що враження буде разюче.

За півгодини прибувають інструменти, і враз лунає бальна музика.

З надзвичайним здивуванням, але також і з надзвичайним захопленням слухають тубільці звуки віолончелі й трьох скрипок, що, підвладні швидколетним смичкам, розливають у повітрі хвилі ультрафранцузької музики.

Будьте певні, ці тубільці дуже чутливі до таких музикальних ефектів. Адже давно вже доведено, що характерні танки, які можна бачити у Франції на народних гулянках, виникають стихійно і навчаються їх без допомоги будь-яких учителів — що б там не думав Атаназ Доремюс. Тонганці і тонганки, одні поперед одних, стрибають, повертаються на всі боки, розхитуються під музику всім тілом. Та ось Себастьян Цорн, Івернес, Фрасколен і Пеншіна починають шкварити скажені ритми «Орфея в пеклі»[123]. Тепер уже й головний інспектор не може всидіти на місці й пускається в танок-щось на зразок кадрилі, яку несамовито витанцьовують самі лише чоловіки, а професор грації й гарних манер закриває собі обличчя руками, щоб не бачити такої непристойності.

В розпалі цієї какофонії — бо ж до скрипок долучаються гугняві флейти й лункі барабани — завзяття танцюристів доходить до нестями, і хтозна, до чого б воно сягнуло, якби не трапилась раптом подія, що поклала край цій диявольській хореографії.

Молодий тонганець — високий і дужий парубійко, зачарований звуками, які віолончеліст видобуває з свого інструмента, — кидається несподівано на віолончель, вихоплює її з рук музиканта й тікає, кричачи:

— Табу! Табу!..

Віолончель стала табу! До неї вже не можна доторкнутися, бо ж тепер це буде блюзнірство! Жерці, король Георг, достойники королівського двору, вся людність острова повстали б, якби хто зневажив цей священний звичай…

Та Себастьян Цорн і слухати нічого не хоче. Довершене творіння Гана й Бенарделя для нього найдорожче в світі. І він мчить щодуху за хапуном. Негайно женуть услід і його товариші. Разом із ними й тубільці. Всі біжать безладно, переганяючи один одного.

Але тонганець летить із такою неймовірною швидкістю, що годі й думати його наздогнати! За кілька хвилин він уже далеко… дуже далеко…

Себастьян Цорн та його друзі нічого не можуть удіяти, вони повертаються до Калістуса Менбара, що й сам зовсім засапався. Сказати, що віолончеліста охопила невимовна лють, цього не досить. Він задихається, на губах у нього піна. Табу чи не табу, хай йому повернуть інструмент та й край! Хай Стандарт-Айленд оголосить війну Тонгатабу — хіба немає прикладів, коли війна вибухала навіть не з такого важливого приводу? — а віолончель повинна повернутись до свого власника!

На щастя, представники місцевої влади втрутились у цю справу. Через годину тонганця схопили й змусили його віднести інструмент. Правда, це коштувало великих труднощів, і недалека була та хвилина, коли ультиматум губернатора Сайруса Бікерстафа міг, в зв’язку з питанням про табу, збаламутити релігійні пристрасті архіпелагу.

А втім, зняття табу відбулося за певними правилами, відповідно до культового обряду, встановленого у таких випадках. Згідно звичаю, зарізали чимало свиней, засмажили їх у ямі на розжареному камінні разом з бататами і плодами таро, а потім з’їли на превелику втіху тонганців.

Що ж до віолончелі, то в загальному шарварку вона трохи розстроїлася, але Себастьян Цорн знову її наладнав, після того як упевнився, що вона зберегла всі свої якості, невважаючи на замовини й закляття, проказані над нею тубільцями.

Покинувши Тонгатабу, Стандарт-Айленд бере курс на північний захід, до архіпелагу Фіджі. Він відходить усе далі від південного тропіка, йдучи за сонцем, що прямує до екватора. Немає потреби поспішати — до фіджійської групи залишається всього двісті миль, і комодор Сімкоо посувається вперед зі швидкістю, яка пасує морській прогулянці.

Вітер змінний, але що він важить для такої потужної морської споруди? Якщо часом на двадцять третій паралелі і вибухають бурі, то «перлині Тихого океану» немає чого турбуватись. Електрику, що насичує атмосферу, притягають численні громозводи, встановлені на муніципальних і на житлових будинках. А дощі, навіть потоки води, ще їх виливають на острів громові хмари, тут дуже бажані. Парк і поля ще яскравіше зеленіють під цим душем, який буває, проте, зрідка. Отож життя на плавучому острові минає щасливо, серед свят, концертів, прийомів. Тепер стосунки між обома частинами міста налагодились, і, здається, віднині вже ніщо не загрожуватиме безпеці Стандарт-Айленду.

Сайрусові Бікерстафу не доводиться докоряти собі за те, що він, на прохання капітана Сароля, погодився взяти новогебрідців. Вони намагаються бути корисними, сумлінно працюють на полях, як працювали раніше на тонганських плантаціях. Сароль і його малайці проводять з ними цілий день, а ввечері повертаються разом у порти, де їх оселив муніципалітет. Ці тубільці ні на що не скаржаться.