Читати книгу - "Ходіння по муках"

Безсонов помацав обличчя й голову, — коло вуха було липко, він приклав до подряпини хустинку і пішов по сошею до лісу. Від переляку й падіння так тремтіли ноги, що через кілька кроків довелося сісти на купу зашкарублого щебеню. Хотілось випити коньяку, але фляжка залишилася з поклажею в канаві. Безсонов насилу витягнув з кишені люльку, сірники і закурив, — тютюновий дим був гіркий і противний. Тоді він згадав за пропасницю, — діло погане, хоч би там що треба дійти до лісу, там, йому казали, стоїть батарея. Безсонов підвівся, але ноги йому зовсім відібрало, вони зробились як дерев’яні, ледве рухались внизу живота. Він знову сів на землю, і почав їх розтирати, витягати, щипати, і, коли відчув біль, підвівся, й поплентався далі.

Місяць тепер стояв високо, дорога крутилася в імлі по пустинних болотах, здавалось, — не було їй кінця. Поклавши руки на поперек, похитуючись, ледве піднімаючи і волочачи пудові чоботи, Безсонов сам говорив із собою:

«Плентайся, плентайся, поки не переїдуть колесами… Писав віршики, спокушав дурненьких жінок… Взяли тебе й викинули, — плентайся на захід, поки не впадеш… Можеш протестувати, будь ласка. Протестуй, вий… Спробуй, спробуй, закричи якнайстрашніше, завий…»

Безсонов раптом обернувся. З шосе вниз сковзнула сіра тінь… Холодок пройшов по спині. Він усміхнувся і, голосно вимовляючи уривчасті, беззмістовні фрази, знову рушив серединою дороги… Потім обережно оглянувся, — так і є, кроків за п’ятдесят за ним тягся головатий, цибатий собака.

— Чортзна-що таке! — пробурмотів Безсонов. І пішов швидше і знову озирнувся через плече. Собак було п’ять штук, вони йшли позад нього низкою, опустивши морди, — сірі, вислозаді. Безсонов кинув на них камінцем: — Я вам!.. Геть звідси, погань…

Звірі мовчки шарахнули вниз, на болото. Безсонов набрав каміння і час від часу спинявся й кидав ним… Потім ішов далі, свистав, кричав: «Гей, гей…» Звірі вилізли з-під соші і знову тяглися за ним низкою.

Обабіч дороги почався низькорослий ялинник. І от, на повороті, Безсонов побачив поперед себе людську постать. Вона спинилася, придивилась і повільно відступила в тінь ялин.

— Чорт! — прошепотів Безсонов, і теж позадкував у тінь, і стояв довго, намагаючись перемогти удари серця. Спинились і звірі неподалік. Передній ліг, поклав морду на лапи. Чоловік попереду не рухався. Безсонов дуже виразно бачив білу, як пліва, довгу хмару, що насувалася на місяць. Потім пролунав звук, який голкою увігнався в мозок, — хруснули гілки під ногами, мабуть, того чоловіка. Безсонов швидко вийшов на середину дороги і пішов далі, люто стискаючи кулаки. Нарешті праворуч він побачив його, — це був високий солдат, сутулуватий, в накинутій шинелі, довге, безброве обличчя його було, як неживе, — сіре з напіввідкритим ротом. Безсонов крикнув:

— Ей ти, якого полку?

— З другої батареї.

— Іди сюди, проведи мене на батарею.

Солдат мовчав, не рухаючись, дивився на Безсонова каламутним поглядом, потім повернув обличчя ліворуч:

— Це що ж воно таке?

— Собаки, — відповів Безсонов нетерпляче.

— Е, ні, це не собаки.

— Ходім мерщій, проведи мене.

— Ні, я не піду, — сказав солдат тихо.

— Слухай, у мене пропасниця, будь ласка, доведи мене, я тобі грошей дам.

— Ні, я туди не піду, — сказав солдат голосніше, — я дезертир.

— Дурню, тебе ж піймають.

— Все може бути.

Безсонов скоса глянув через плече — звірі зникли, мабуть, зайшли в ялинник.

— А далеко до батареї?

Солдат не відповів. Безсонов обернувся, щоб іти, але солдат зараз же схопив його за руку коло ліктя, цупко, наче кліщами:

— Ні, ви туди не йдіть…

— Пусти руку.

— Не пущу! — Не відпускаючи руки, солдат дивився вбік, поверх ялинника. — Я третій день не їв… Недавно оце задрімав у канаві, чую — йдуть… Думаю, значить, частина йде. Лежу. Вони йдуть, сила-силенна, — йдуть у ногу по сошею. Що воно за мара? Я з канави дивлюсь — ідуть у саванах, — кінця-краю нема… Як туман…

— Що ти мені розказуєш? — закричав Безсонов диким голосом і рвонувся.

— Кажу правду, а ти вір, сволоч!..

Безсонов вирвав руку й побіг, наче на ватяних, не на своїх ногах. Слідом затупотів солдат чоботищами, важко дихаючи, схопив за плече. Безсонов упав, закрив шию і голову руками. Солдат, сопучи, навалився, просуваючи тверді пальці до горла, — стиснув його й завмер, застиг.

— Он ти хто, он ти хто виявився! — шепотів солдат крізь зуби. Коли по тілу лежачого пройшов довгий дрож, воно витягнулось, опустилось, наче розплюснулось у поросі, солдат пустив його, підвівся, підняв картуза і, не обертаючись на те, що було зроблено, пішов дорогою. Похитнувся, мотнув головою і сів, спустивши ноги в канаву.

— Що ж тепер, куди ж тепер? — промовив солдат про себе. — О смерть моя!.. Жеріть мене, сволочі…

Іван Ілліч Телєгін намагався утекти з концентраційного табору, але його спіймали й перевели в фортецю, в одиночне ув’язнення. Тут він задумав другу втечу і протягом шести тижнів підпилював грати у вікні. В середині літа несподівано всю фортецю евакуювали, і Телєгін, як штрафний, потрапив у так звану «Гнилу яму». Це було страшне і гнітюче місце: в широкій улоговині на торфовому полі стояли чотири довгі бараки, обгороджені колючим дротом. Вдалині, під пагорками, де стриміли цегляні димарі, починалась вузькоколійка, іржаві рейки тягнулися через усе болото і кінчались недалеко від бараків, коло глибокої виїмки — місця торішніх робіт, на яких від тифу і дизентерії загинуло понад п’ять тисяч російських солдатів. По другий бік буро-жовтої рівнини височіли нерівними зубцями лілові Карпати. На північ від бараків, далеко