Читати книгу - "Миколаївське небо"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Тому й відмовляється від полуденка, що вечеря нині, — сперечається з ним Галушка. — Хіба Бог стане полуднати у вечерю? Хіба що він не Бог зовсім, тоді так, тоді інша справа.
— Твоя правда. Наче не Галушка, а Сократ. Коли людина каже: я Бог, а сам і не полуднає у вечерю і від вечері відмовляється, хіба він Бог?
— А якщо людина не Бог зовсім, — запитую я, тремтячим голосом, — а просто відмовляється полуднати у вечерю кип’яченим оцтом, але бажає шинки або, скажімо, вареників?
— Отчого ж тоді ця людина, коли вона не Бог, бажає їсти божественний сніданок, коли інша людина каже: полуденок нині, а третя взагалі усе плутає, каже: вечері настав час бути?
На мене нападає істеричний сміх. Я давно чекав цього моменту, але протримався, на диво, довше, ніж очікував. Я Монотонно б’юся чолом об стільницю, на моїх очах сльози і зовсім пофігістський стан душі. Я навіть згоден, нехай мене розстріляють, нехай я умру від шлункових кольок, нехай я більше ніколи не одержу жодного призу…
Витираю рукавом сльози, відбираю в полковника миску з варивом і підношу ложку до рота.
Галушка напоготові, як барс перед стрибком. Вибиває ложку з руки. Полковник радісно відтягає мене по спині долонею, начебто ставить штамп «ПЕРЕВІРЕНЕ».
— Саме так, — каже він. — Молодець. Істинний гонщик! Ризиковий!
Галушка несе з холодильника буженину, яйця, фаршировану рибу, салат із натуральних овочів із сметаною і все таке… І пляшку альтаїрського лікеру.
— Підеш тренером до мене? — запитує полковник. — Хлопці мої засиділися, залудились — упору їм освоювати, як то кажуть, нові меридіани. Треба виходити на всесвітній рівень. Підеш?
— Отчого ж не піти? Піду, — відповідаю.
— Бачиш, Галушко, який козак! Навіть Христі нашої не боїться! — вигукує полковник. — Істинний характерник!
— А чого її боятися? Я знаю, як із нею спільну мову знайти.
— Я теж думав, що знаю, а бач-ти, скосила мене болячка, — зауважує полковник і рухає до себе миску з варивом. — Тільки цим і лікуюся. Коли б не здоровий борщ, у могилі гнив би.
— Хіба що через впертість характеру ти не в могилі, а здоровий борщ — що за вольниця? — каже Галушка. — Запах цього борщу хіба що тебе дражнить та гарних людей труїть. І Христя твого борщу не любить.
— Дурна баба тому що, — відповідає полковник і, звертаючись до мене, каже: — Я їй цілу каструлю посилав з безпілотним кораблем — хоч би спасибі сказала. Дурна баба, от і вся тобі пісня! Та ти їж, їж, бо люди скажуть: дурень полковник, заморив голодом самого Омелька Бекона, найвидатнішого гонщика всіх часів і народів.
— Та я тепер і не знаю, чи це я?
— Нічого-нічого, попустить, — знову відтягає мене полковник дружнім ляпасом по спині. — Відшкодуємо тобі моральний збиток. У госпіталі підлікуємо, підгодуємо; відіспишся, а то диви — одна шкіра так кістки. А знаєш, які в нас аборигенки?! Не сумуй! їж, поправляйся.
— Я не хочу в госпіталь.
— Шкода. У нас там тихо, затишно, Христя зі своєю любовною лихоманкою не дістає. П’ять років полежиш і все, адаптуєшся.
— П’ять років в ізоляторі?! — кричу я. — Ні! Я ж гонщик! Краще вже розстріляйте!
— Ця процедура нікуди від нас не втече, — ласкаво поплескує мене полковник по плечу. — От станеш погано моїх хлопців навчати — розстріляємо, що ж робити? — і посміхається в’їдливо. Гад такий.
У принципі, я більше боявся, що мене насильно відправлять у шпиталь, ніж якоїсь там зіркової лихоманки, оскільки побачив зірок на своєму віку — дай Боже всім і кожному! В одному тільки зоряному скупченні Цьоми така звичайна розмаїтість, що простому гонщикові важко було б виділити якусь зірку із загальної гірлянди. Усі вони по-своєму притягальні, красиві своїм різноцвіттям, величиною й конфігурацією корон. Відверто кажучи, я не зміг би тикнути пальцем, припустимо, у нашу жовтувато-білу красуню Вегу й сказати типу: «О! Оцю я люблю більш за всіх!» Краще вже полюбити кінозірку, її хоч можна за величезного бажання підкараулити десь… І щось таке вчудити, залежно від того, як зірки ляжуть. У крайньому разі, із неї можна хоч автограф вимагати. Я ж і сам зірка, тому знаю, що кажу. Зазвичай, я намагаюся відбитися автографами від тих, хто на мене чатує. Хоча не завжди і вдається… Але мова не про це.
Мене не розстріляли — хлопці в полковника виявилися розумні, гоночні істини всмоктують, як поролон: ще кілька місяців — і можна буде влаштовувати місцевий чемпіонат. От тільки сумніваюся, що полковник дасть добро. До нього зараз не достукатися. Він від своєї Христі не відходить ані на крок — справжня любов. Обопільна. До речі, завдяки моїм старанням.
Приходжу якось до полковника й кажу, типу, я прекрасно розумію, що ризикую, пане полковнику, оскільки ви є ніхто інший, як самодур, тому що є удільним князем, й управи на вас ніякої нема. Можете мене розстріляти, але краще вислухайте. А полковник образився і каже: відставити, ми ж свої, навіщо так офіційно? Люблю тебе, каже, гонщику! Сідай, розповідай, що там у тебе наболіло? Ну, я йому й кажу, що за професією своєю багато подорожую, багатьох людей зустрічаю на своєму шляху і, буває, історії всілякі вигадую, а враховуючи те, що я певною мірою вигадник, то мені доводиться бути трохи психологом і з психологічної точки зору мені ваша проблема здається зрозумілою. Полковник навіть не розлютився, на вигляд спокійний, каже, що взагалі-то, говорити до мене відверто — прерогатива Галушки, але один раз я тебе вислухаю, якщо влучно, то й другого разу можеш, а не влучно — розстріляю. Добре, героїчно кажу, двом смертям не бувати. І викладаю усе на чистоту. Ви, кажу, пане полковнику, замість того, щоб оцтом кип’яченим себе труїти, краще постаралися б установити контакт із своєю недосяжною Христею. От добре, каже полковник, я й не вигадник і не психолог, а й сам додумався до такої штуки. Що ж ти думаєш, каже, я не налагоджував із нею контактів? Ще й як налагоджував! Цілу каструляку борщу
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Миколаївське небо», після закриття браузера.