Читати книгу - "Знахідка на все життя"

І відтоді вона вже більше нічого не чула, окрім отого звуку. Та й бачила саму тільки блискучу річ, що тріпотіла в руках Зоуго. Звідки вона в нього? Адже вона належала її батькові!

Запитала про це в Опа, коли йшли разом до своєї землянки. Яка річ? Отой священний камінь, що його голосом промовляють боги інкурів? Його справді забрали в сірооких чужинців. Але ж він повинен належати Провісникові волі богів. І нарешті він знайшов свого хазяїна.

Іка гаряче взялася доводити, що ніякий то не священний камінь, то звичайнісінький дзвоник із золота. Таких дзвоників у її країні багато, і зовсім то не боги промовляють його голосом — він сам по собі подає такий приємний звук, його треба тільки легенько тіпнути… Говорила довго, по-дитячому запально, але так і не переконала старого Опа. Він не хотів вірити її байці. Збагнути таке було над його сили…

Зате Іка зрозуміла багато чого. Вона упевнилася, що Зоуго не тільки злий чоловік, але до того й нечесний — він обманює довірливих інкурів. Обманює нахабно й підло. І в такій своїй думці утвердилася назавжди…

Того ж літа Іка мала сутичку із Зоуго. Якось мисливці повернулися з полювання і принесли з собою кілька живих веприків. Вони забили їхню матір і тепер мали намір кинути їх до ям з богами — так інкури чинили завжди, коли їм випадала жива здобич: Зоуго наставляв, що богам до смаку тепла пожива. Того разу Провісник волі богів чомусь не вийшов до мисливців і здобиччю порядкував Сміливий Тур — у таких випадках цей обов’язок покладався на нього. Дужий і сміливий, навіть жорстокий на полюванні, він у побуті був добрий і лагідний, а надто любив дітей. Охоче бавився з ними, і не було випадку, коли б він нагримав на якогось малюка або ж прогнав його, коли той звертався до нього з якимось, бодай наївним, проханням. Можливо, таким Сміливий Тур був тому, що самому йому на дітей не поталанило. Він мав багато дітей, та всі вони переселилися в Край Примар, і лиш один-єдиний син лишився. От і цього разу він не прогнав геть чужинської дівчини, яка попросила у нього веприка. Нащо він їй? Що вона робитиме з ним? Бавитиметься? Навіть не запитав, а тільки подумав так. І дав, хоч і здавалося йому, що не те він робив: бо ж належало оту живу здобич віддати богам…

Здивувався з того веприка і Кривий Оп, коли Іка принесла свій набуток додому. І таки спитав: для чого це?

— Ми його вигодуємо, і в Опа буде багато м’яса, навіть узимку. Так роблять люди Країни Теплих Вітрів…

Люди Країни Теплих Вітрів. Про це Іка вже розповідала. Але ж боги інкурів такого не велять… Довідається Зоуго, лихо буде.

І Зоуго довідався. Сам прийшов з Рудим Лисом, котрий завжди годував богів, до Опової оселі. Нагримав на дівчину, довго вичитував і все повторював:

— У стійбищі інкурів живуть тільки люди, боги та мисливські собаки. Така воля наших богів…

Врешті пішов і наказав Рудому Лисові забрати веприка.

Сіроока дівчина тремтіла з ляку і плакала, а коли ці злі люди сховалися з очей, кинулася до свого глиняного тура і довго, плачучи, скаржилася йому і на Зоуго, і на свою лиху долю, благала повернути її додому…

Старий Оп з жалем позирав на дівчину і з острахом думав, що тепер у його оселі живе чужий бог, що боги інкурів покарають за це кривого гончаря. А надто лютуватиме з того Зоуго. Але Зоуго про глиняного бога так нічого й не взнав…

Минуло літо. Минула й зима. І так повторювався й повторювався кругообіг у природі. Спливав час. Росла Іка. Більше вона вже не приносила живих веприків до Опової оселі, не пощастило їй навчити інкурів одомашнювати диких тварин, але їй поталанило в іншому.

Якось на околиці стійбища вона надибала рослину, з якої у її краях виробляли нитки, а з них — тканину на одіж. На осінь зібрала насіння, а наступної весни висіяла його. Розповіла Опові про свій намір. Той допоміг їй. А Зоуго тут чомусь не перечив, мабуть, уподобав чужинську одіж. І дівчина навчила інкурок, як усе треба робити. На диво світла голова і майстерні руки були у цієї чужинки! Тканина виходила хоч і не така гарна, як у майстрів її країни, але з неї можна було шити зручну, особливо навесні й під осінь, одіж.

З того часу дорослі інкурки й прийняли Іку до свого гурту, мали її за рівну, хоч вона й була між ними наймолодша. Вони тепло ставилися до чужинки, і лише деякі косо позирали на дівчину, цуралися її. То були старі, вже посивілі жінки. Вони чомусь недолюблювали й сірооку Нок. Незлюбили ще тоді, коли вона з’явилася в стійбищі і коли стала дружиною Опа. Може, причиною тому була просто заздрість, бо ж чужинка і знала більше, і вміла робити все краще, аніж вони. А тепер нелюбов ту перенесли на Іку. Нелюбов і заздрість.

Та дівчина намагалася не помічати цього. Час схилив її до інкурів, хоч і спричинили вони їй найбільше лихо: посиротили і позбавили батьківщини. Тоді, напочатку, їй просто було жаль батька, вона сумувала за домівкою, плакала, а тепер зрозуміла, що в тій біді мало винні ці люди, обдурені Зоуго, і їй хотілося хоч чимось допомогти їм, передати те, що вберегла в своїй пам’яті з далекого, щасливого дитинства.

Іка часто ходила з жінками ген-ген у степ, за стійбище, збирати всякі ягоди, їстівне коріння. І скільки отам, у степу, знайшла вона ягід і корінців, що про них ніхто ніколи й не думав, буцімто їх без шкоди можна споживати! І як усі раділи з того! Бо то була велика підмога інкурам у голодні зимові дні, коли з полювання майже не було ніякого добутку, а якщо він і випадав, то все те доводилося віддавати богам.

Багато думала Іка про тих богів. Надто взимку.