Читати книгу - "Комашина тарзанка"

уже річки. Напевно взимку діти кидаються тут сніжками. Я пригадала відчуття безпомічності, майже розпачу, яке охоплює тебе, коли ззаду нападають відразу кілька однокласників і з азартом натирають холодним і колючим снігом. Боляче не так від снігу, який пече, і не від удару об землю, коли падаєш, як від цієї несправедливості, що ти одна, а їх багато і вони сміються над тобою.

По-сирітськи скромне ліхтарне світло окреслювало нечіткі кола на брудному снігу і слухняно переливалося в такт свіжим сніжинкам, що прагнули потрапити у зарис світла. Машини неохоче з’являлися взимку на цих вузеньких і завалених снігом вуличках. Це було приємно – чути порипування снігу під ногами, напружувати ноги, щоб не впасти на розковзаних дітьми місцях, а потім з подвійною насолодою сповільнювати крок, відчувати пісок або сіль на поверхні снігу, яка догідливо шорсткішала під ногами.

Після досить-таки пристойного концерту почався джем-сейшн. І тут знову на сцену вийшла вона. Як і тоді, у джинсах і затісній, як на її трохи підіпсуті целюлітом форми, майці, з розмазаним і надто інтенсивним макіяжем. Вона імпровізувала зі всіма і знову викладалася так, що мурашки бігли по спині. Здавалося, усе це відбувається востаннє і кожна композиція вирішує в її житті якісь неймовірно важливі питання. Я подивилася довкола і побачила, що не лише я відставила пиво на час її співу. Було якось незручно пити пиво, коли вона так пронизливо співає.

– Вона дуже хоче, щоб її взяли до якоїсь групи, але ніяк не може ні з ким домовитися, – розповідав мені сусід за столиком. – Чи то характер у неї якийсь надто стервозний. Чи то на роботі вона так зайнята, що ні на репетиції, ні на якісь виїзди часу не залишається. Ходить чутка, що у неї роман з якимось польським джазистом. Нібито вона навіть кинула роботу і хоче поїхати до нього назавжди і співати в їхній групі, але він одружений і невідомо, чи погодиться розлучитися. Так не щастить кобіті.

– Зі Слупська, – сказала я.

– Прошу? – не зрозумів сусід за столиком.

– Джазист зі Слупська, – сказала я вже впевненіше. У цей момент закінчилася чергова композиція, і вона піднесла до мікрофону свої руки. Світло впало на її нігті, і тут мене ніби щось обпекло. Я все зрозуміла.

Хепі-енд остаточний

За другим разом усе пішло гладенько. Як у черзі, так і з переглядом анкети та реєстраційного номера, аж до моменту, коли жіночка в люрексовому светрі (якась нова, я ще її тут не бачила) і зовсім без манікюру побачила мою другу польську візу, відкриту в Берліні.

– А це що таке? – обурилася вона. – Вам що, мало було тієї візи, яку ми вам відкрили?

– М-мало, – злякано сказала я, з жахом уявляючи наслідки такої сміливої відповіді, дратуючись на себе, що погодилася їхати на цю конференцію, треба було відмовитися і взагалі ніколи більше в це консульство не приходити. Але потім я згадала свій сон, згадала сусідку в черзі сюди, під номером 568, яка розповідала про те, що всього за один мінет їй не поставили депортації, хоча вона сильно протермінувала візу, про сусіда у черзі під номером 569, який збирався їхати «на клубніку», бо там платять більше, ніж «на цибулі», і планував цього разу провезти на три блоки цигарок більше, ніж завжди, про дещо старшу сусідку під номером 570, якій довелося ліпити вареники своєму «господареві», щоб він «зпоклєїв» їй виїзд без депортації. Ніхто з них навіть не припускав, що вони можуть не поїхати, що їм відмовлять у візі, і тільки мене весь час переслідував неприємний холодок за спиною і нервове збудження, як перед іспитом. Страх, трохи схожий на той напівзабутий дитячий, коли взимку виходиш із школи і щомиті сподіваєшся нападу однокласників з їхніми брутальними ніжностями. Страх перед несправедливістю, яку в тому віці ще не вмієш кваліфікувати за Фройдом. Я згадала це все, відчула адреналіновий поштовх злості і вже значно впевненіше, майже з викликом, повторила: – Мало!

Можливо, навіть з двома знаками оклику.

– Добре, – сказала жіночка в люрексі, і я не почула в її інтонації ні загрози, ні співчуття, а лише якусь байдужість. Мабуть, вона теж втомилася. – Здавайте документи, а там подивимося.

Щойно я вийшла з консульства, у мене задзвонив мобільний. Колеги із «Газети Виборчої» провели журналістське розслідування і без проблем отримали візу для третьої особи за сфальшованими даними анкети, заплативши хабара посереднику. Вони просили мене розповісти про свої візові пригоди, щоб згадати про це у матеріалі. Я хвильку повагалася між журналістською чесністю, громадянською мужністю, моральними принципами і жлобським страхом, що мені зіпсують паспорт черговою відмовою і потім через це не дадуть віз у якісь країни Великої Європи, а ще більше страхом чи навіть просто небажанням, щоб мені знову тріпали нерви всі ці тітоньки з обгризеними чи наманікюреними нігтями, в люрексі і без, яким глибоко байдужа уся ця чесна журналістика, відкрита Європа, дружба на кордоні, інша байда, яким важливо тільки не відстати від сусідки за кількістю проштампованих бланків і при нагоді відчути себе кимось важливим. Потім я ще трохи посоромилася за своє жлобство, але розповіла польським колегам свою історію у спрощеному варіанті з хепі-ендом. Мовляв, трапилося непорозуміння, з ким не буває. Мені було дуже соромно за своє боягузтво, але перед очима в мене стояла сцена із вчорашнього концерту. І раптом я уявила себе на місці тітоньки у віконечку і зрозуміла, що мене так само дратували б ці нахабні журналістки, які не знають, що це таке – штампувати щодня сотні паспортів, коли кожне лізе без черги, ще й намагається нахамити. А тобі хочеться послати це все подалі. Щоб якось домовитися з власним сумлінням, вирішила, що мені просто шкода її, адже невідомо, чи справді вона звільнилася і поїде тепер у свій Слупськ, щоб потім приїздити звідти із такими ж скляними, ситими і байдужими очима. Чи залишиться тут і буде потроху спиватися, вкладаючи у випадкові джемсейшни усю свою пронизливість. Чи може, все у неї складеться добре, і вона буде щаслива у тому своєму Слупську, і не втратить цієї енергетики. Хоча й навряд.

Мій компроміс із власним сумлінням завершився тим, що чергову польську візу мені видали. Цього разу я їхала на конференцію під назвою «Європа без кордонів», двері до Малої Європи мені було відчинено аж на дев’яносто днів протягом найближчих півроку. Але радості від перемоги я не відчула, напевно, не була це ніяка перемога.

Невловима лірика буднів